18

Дні йдуть своєю чергою. Я працюю з дев’ятої до шостої, субота-неділя та всі свята — вихідні. Дуже зручний графік. Діна Павлівна — няня — доглядає Зою. А Назар продовжує писати та дзвонити. Він сказав, що не дасть мені розлучення. Але готовий чекати, поки я «награюся у вільну жінку» й повернуся в лоно сім’ї.

При цьому Назар ніяк не коментує власну гру у вільного чоловіка. А варто мені заїкнутися про його грішки, як він одразу обриває мене:

— Досить! Я ж сказав, що кохаю лише тебе. Ти не віриш мені, своєму чоловікові, але віриш випадковій шалаві?

Ось хто для нього та Анжела. Випадкова шалава. Я ніби радіти повинна, що він так принизливо про неї відгукується. Але чомусь радості немає. Є лише жаль, що так довго не бачила справжнього Назара за рожевими окулярами.

Дякую, він їх розбив. Зняв завісу з моїх очей.

Боюся уявити, як він називає мене, коли розмовляє зі своїми коханками…

Адже він обговорює мене з ними. З Анжелою так точно. Інакше звідки їй знати, поділяю я його захоплення чи ні?

І щоразу, коли він говорить про своє кохання, у пам’яті попереджувальним знаком спалахують слова брюнетки:

«Він мене кохає! Він сам мені казав! А з тобою живе із жалості!»

Я не знаю, кому з них вірити. Відчуваю, що брешуть обоє. І вже не хочу знати правду, тому що правда нічого не змінить.

Щоразу, коли Назар наближається до мене, я здригаюся. Щоразу, як він робить різкий рух, у мене від страху темніє в очах.

Він це бачить і ще більше злиться. Мій страх приводить його в сказ. Чую, як він скрегоче зубами, як стискає кулаки, насилу стримуючи гнів, що клекоче в ньому. А то й б’є по стіні чи столу, та так, що меблі підстрибують — і я разом із ними.

— Я тебе кохаю! — каже він так, ніби погрожує.

Точніше, це і є погроза.

— Я тебе не відпущу! Забудь про розлучення. Хочеш пожити сама — будь ласка. Хочеш працювати — будь ласка. Я заплачу няні, доньці нема чого робити в муніципальному садку. Піде наступного року до приватного, я вже домовився. Усе для тебе, Ксано, будь-яка твоя примха. Я почекаю, поки ти втомишся зображати сильну жінку й повернешся до мене. Тому що ніхто не зможе кохати тебе так, як я.

Він іде, залишаючи мене пригніченою й розбитою. З ним усе було просто, а тепер я наче зайшла в глухий кут і не знаю, що робити далі. Але колишні стосунки вже не повернути, хоч би як він хотів.

Тут ще тиснуть родичі з обох боків: адже у вас родина й дитина! Навіть коли я сказала, що Назар ударив мене, почула обурене: «Один раз? І що, це привід руйнувати сім’ю?»

Навіть факт зради не здається їм причиною для розлучення. Ну подумаєш, чоловік гульнув. Радіти маєш, що на твого чоловіка ще хтось дивиться. А то он їх скільки, немитих, неголених і нікому не потрібних, хочеш, щоб і твій такий був?

— Тобто й мені можна гульнути? Ну, щоб Назар теж радів? — питаю, не приховуючи отрути в голосі.

— Думай, що мелеш! — обриває мати. — Ти жінка, твоя справа сім’ю зберегти. Якщо не заради себе, то заради дитини.

Свекруха діє інакше. Нарікає постійно, як Назарчику важко без мене. І схуд він, і спохмурнів, і взагалі зблід. Ночі не спить, переживає…

Ага, з Анжелою своєю.

— Та немає її вже, вертихвістки, — шепоче в слухавку, ніби по секрету, свекруха. — Ксюшенько, забудь ти про неї. Ну оступився Назарчик один раз, то що ж, до кінця життя згадувати будеш? І вдарити він тебе не хотів, випадково так вийшло…

Нічого собі «випадково»! У мене тоді іскри з очей посипалися і голова загула.

Торкаюся долонею щоки. Іноді мені здається, що вона й досі горить.

— Дай йому ще один шанс, — басить свекор, мабуть, отримавши інструкції від дружини. — В разі чого мені кажи. Я особисто йому мізки вправлю!

Я тільки зітхаю.

З батьками чоловіка в мене завжди були гарні стосунки. Навіть тепер не хочу їх псувати.

А чого хочу — сама не знаю. Але точно не повертатися до того, від чого втекла. Не до того Назара, яким він став.

— Ти чудово справляєшся, — каже Мир, коли заходжу до нього із черговими документами.

Папери мені приносять кур’єри з відділів. Я перевіряю все та відношу начальству на підпис. Мир уважно переглядає кожну сторінку, і це трохи напружує мене. Не довіряє?

Але бос зауважень чи позначок не робить — уже добре. Тож я полегшено видихаю, коли він підписує документи.

— Ой, та годі вам, Мирославе Матві…

— На ви тільки в присутності співробітників, — обриває він і підморгує.

Відчуваю, як заливаюсь фарбою.

— Все одно. Ти мені лестиш.

— Ні, я правду кажу. Ти стараєшся, це видно.

— А Вероніка? Вона не старається?

Сама не знаю, хто смикнув мене це сказати.

Мабуть, до кінця тижня нерви зовсім не годяться. А все тому, що мені доводиться робити роботу за двох. Спочатку Вероніка ще вдавала, що працює. Точніше, розводила метушню при Мирославі, а варто було йому піти, як вона починала займатися собою і своїми акаунтами в соцмережах.

Потім їй терміново треба було кудись бігти «у справах», і вона підкидала мені свої обов’язки. Я, наївна, думала, що це все по роботі. Поки випадково не почула її розмову з Ніною. Вони хихикали в туалеті, обговорюючи, яка я дурепа і все роблю замість неї.

— Вчись, Нінок, — посміхалася Вероніка, поправляючи макіяж перед дзеркалом. — Ця лохушка ще й рада, що я їй свою роботу даю. Бачила, як попу рве?

— А не боїшся, що твій Славик на неї увагу зверне?

— Гей, це він для мене Славик, а для тебе — Мирослав Матвійович! І не зверне, повір. Кажуть, він її із жалю до нас покликав, просто тому, що колись разом вчилися.

Я в цей час сиділа в кабінці, давлячись від сліз. Навіть уявити не могла, що про мене по офісу ходять такі чутки.

То чоловік зі мною живе із жалості. То колишній хлопець на роботу взяв… теж із жалості.

Після того, що дізналася, не хотілося показуватися колегам на очі. Була навіть думка ганебно втекти, відмовитися від цієї роботи. Але зараз, коли Мир мене похвалив, виникло бажання поставити Вероніку на місце.