14

— Ти з глузду з’їхала, — хитає головою Марина. — Ти ж кохаєш його!

— Так-так, сама казала, що він твій коханий чоловік! — підтакує Віра. — А ти пішла!

— Безглуздо було думати, що він тебе не знайде, — зітхає Інга. — З його-то можливостями!

— Він мене штовхнув. І вдарив, — мене все ще трясе.

— Оксано, ти маєш заспокоїтися, — у три голоси заявляють подруги. — Постав себе на його місце. Дружина кидає ні з того ні з сього. Звичайно, він розлютився.

Я зателефонувала Інзі після того, що сталося, вона приїхала разом із Маринкою та Вірою. Тепер ми сидимо на кухні, обмірковуючи, що робити далі. Але замість підтримки я отримую лише осуд.

Ніхто з дівчат не стає на мій бік. Усі підтримують Назара, а не мене.

А найгірше, що навіть мої батьки проти розлучення. Мати закотила телефоном істерику, вимагаючи, щоб я схаменулась і не сміла кидати ідеального чоловіка.

— Кому ти потрібна з причепом? — кричала вона. — Думаєш, черга там стоїть, чекає на тебе чи що?

Я навіть пояснювати нічого не стала. Тим паче Назар уже встиг їм зателефонувати й розповісти свою версію подій. Що в мене, мабуть, криза середнього віку, ПМС чи «що там ще у вас, баб, буває».

Батько також просив подумати. Я по голосу чула, що він і радий би стати на мій бік, та не може. Занадто сильно залежить від зятя. Назар їм і раніше допомагав грошима, а нещодавно спонсорував цех із виробництва меблів, який відкрив мій батько. Зрозуміло, що тато не хоче втрачати свою справу, а без грошей Назара він його не потягне.

Тільки я не можу повернутися до чоловіка. Навіть заради спокійного життя батьків.

Навіть заради грошей.

— А що Зойка? — запитує Інга. — Як вона це сприйняла?

Кошуся на двері кімнати, за якими спить дочка. Вона наплакалася й рано заснула.

— Погано. Вона любить батька.

— Ну от, не ламай життя ні собі, ні дитині, — повчає Марина. — Помирись із чоловіком. Подумаєш, один раз вдарив. Ти ще бита не ходила!

Хитаю головою.

— Тобто я йому ще й дякую мушу сказати?

— Дурепа! Він же на колінах просив вибачення!

Опускаю погляд.

Так, просив. І мені на той момент було дуже ніяково.

Але це нічого не змінює.

— Ми домовилися, що я поживу поки що тут, — кажу напівголосно.

— І він погодився?

— Так.

У пам’яті спливають його слова:

«Якщо ти так хочеш, то побудь сама. Тільки недовго».

Він сподівається, що я передумаю і повернуся. А я знаю, що не зможу.

Не зможу повернутися, вдати, що забула, і жити як нічого не було. Терпіти зради, грубість, зневагу.

Як не намагаюся донести це до батьків чи подруг — мене ніхто не чує. Ніхто не вірить, що Назар на це здатен. Усі хором стверджують, що він кохає мене.

Тільки дивне це кохання.

Зле.

Подруги йдуть, осудливо хитаючи головами. Тільки Інга підморгує, мовляв, прорвемося.

Наступного дня я починаю шукати роботу та підбирати садок Зої. Виявляється і те, й інше непросто. Вдень ми мотаємося поліклініками, проходимо лікарів. Увечері вивчаю пропозиції, які прийшли на моє резюме. Але все не те. Пропонують або неоплачуваний випробувальний термін від двох тижнів до двох місяців, або взагалі працювати вебкам моделлю.

Від таких пропозицій у мене волосся на потилиці ворушиться. Та й безкоштовно працювати я теж не хочу.

Віра пропонує місце адміна в її онлайн-магазині косметики. Потрібно приймати дзвінки, формувати замовлення. Зарплата маленька, але з першого дня плюс відсоток від продажу. Я погоджуюсь. І першого ж дня розумію, що спати мені тепер навряд чи доведеться.

Чомусь більшій частині клієнток саме о третій годині ночі хочеться замовити собі крем чи маску.

Уже через тиждень розумію, що цих грошей недостатньо. Раніше за все платив Назар, а тепер витрати лягли на мої плечі. Потрібно шукати щось ще.

Зоя знову почала кашляти. Ми йдемо до сімейного лікаря, і лише вже в холі клініки згадую, що візит не безкоштовний. А грошей обмаль.

— Можливо, у вас бронхіальна астма, матусю, — лікар виносить вердикт. — Здайте аналізи.

Пише довгий список платних аналізів, процедур та ліків.

Я лише стискаю зуби. Нічого, не я перша. Впораюся.

Але доводиться урізати витрати якомога більше. Заощаджую на всьому, крім дочки. Їй потрібне лікування. А отже, доведеться щось робити.

На мою картку падає гарна сума. Слідом приходить смс від чоловіка. Я розблокувала його номер.

«Це для доньки».

Спершу хочу повернути гроші, але зупиняю себе. Нехай мене корючить від них, але він батько, має право дбати про дочку.

Вирішую витратити їх на лікування та фрукти, а що залишиться — покласти на депозит.

Ми живемо вже так три тижні. Я мало сплю, мало їм. Постійно на телефоні, щоб відповідати на дзвінки. Зоя поряд зі мною. Відправити її в садок поки що не виходить і найняти няню теж. А отже, знайти роботу з нормальною платнею я теж поки що не можу.

Сьогодні субота. Зазвичай у суботу приходить Назар. Він не залишив спроб зблизитися. Щоразу просить одягнутися та везе до ресторану. Я мовчки підкоряюся, просто тому, що не хочу більше скандалити.

І не кажу йому, що бачила Анжелу, коли була в клініці. Вона мене не помітила, а от я добре розгледіла її щасливе обличчя. Навряд чи вона так сяяла б, якби розлучилася з Назаром.

Оформивши чергове замовлення, закриваю ноутбук. Іду в кімнату до Зої. Та сидить на підлозі та грається з мозаїкою. Вставляє кольорові камінці в рамку.

Дочка усміхається, коли я входжу.

— А тато сьогодні прийде? — запитує вона, а моє серце тьохкає.

Вона більше не називає Назара татусем. Наче в ній теж щось зламалося.

Сідаю поряд.

— Як ти, сонечко? — притягую до себе.

— Я добре, — вона усміхається.

Обіймає мене за шию.

Моя донечка, моя радість.

— Давай грати в дочки-матері, — спохоплюється вона. — Цур, я мама! Ось, візьми рюкзачок, підемо в магазин! А це будуть твої сестрички!