6

— Ксано, дивись на мене! — несподівано гаркає чоловік.

Здригаюсь усім тілом. Спиною пробігає холод.

Здається, ще ніколи Назар не говорив зі мною таким загрозливим тоном.

— Татусю? — поруч вовтузиться Зайка. — Тобі подобається ведмедик?

— Так, зайченя. Ксано, мені повторити?

Разюча зміна в голосі ще більше напружує мене. Те, з якою ласкою Назар звертається до дочки, і як б’є словами з розмаху, коли говорить зі мною.

Примушую себе поглянути на нього.

Попри мої страхи, на обличчі чоловіка немає злості. Але він незадоволений. А мене гризе бажання виправдатися. Якесь неправильне бажання. Зайве.

— Назаре, не роби з мухи слона, — починаю.

Але чоловік мене обриває:

— А цю муху не Мирославом випадково звуть?

Жар приливає до щік.

— Так, Мирослав, — продовжує він. — Я вас бачив.

— Що? — ось тепер я серйозно здивована.

— У ТЦ. Заїхав туди, підібрати тобі у ювелірці подарунок. Хотів зробити сюрприз. Але твій сюрприз значно крутіший. Ви так мило виглядали разом. Просто ідеальна пара!

Його голос зривається на ревнивий сміх.

Назар завжди знав про Мирослава. Я сама розповіла й навіть показувала фото, коли ми ще просто спілкувалися. Але мені й на думку не спадало, що він ревнуватиме до минулого.

— Давай не в присутності дитини, — прошу.

Донька грає з ведмедиком, зовсім не відчуваючи напруження між нами.

— Ну тебе ж не збентежила присутність дитини, коли ти пішла пити каву з колишнім коханцем? — уїдливо зауважує Назар. — Чи він уже не зовсім колишній?

Ніколи не помічала за ним таких ревнощів.

— Що ти верзеш! — мене обурює його недовіра. — То була випадкова зустріч.

— Ну так, випадкова. І як усе вдало склалося! Я бачив, як ти мило червоніла на його дешеві компліменти.

Я і зараз уся червона. Хочу провалитися крізь землю.

— Будь ласка, припини, — шепочу, намагаючись його заспокоїти.

А чоловік усе сильніше накручує себе.

Зайка раптово подає голос:

— Тату, не свари маму. Вона мені ведмедика купила.

— Зайко, — лагідно каже Назар, але його колючий погляд спрямований на мене, — йди до себе в кімнату. Нам із мамою треба поговорити.

Донька ніби відчуває щось. Залазить до мене на коліна.

— Нехай мама мене віднесе.

— Ти ж велика дівчинка? — усмішка Назара стає напруженою. — Можеш сама дійти, ніжками.

— Ні, — вона обхоплює мене руками. — Я маленька. І ніжки в мене малі. Нехай мама несе.

— Я віднесу її й повернусь, — беру доньку на руки й підводжуся.

На обличчі Назара сіпається жила.

— А чому татко сердиться? — питає Зайка, сидячи в мене на руках.

— Він не сердиться, — натягнуто усміхаюся. — Просто втомився. Не бійся, усе добре.

Намагаюся говорити безтурботно, але всередині суцільна напруга та страх. Назар ніколи так не поводився. Я навіть не уявляла, що він настільки ревнивий.

Перед очима виринає обличчя Мира.

Щоки горять.

Раптом усвідомлюю, що чоловік має право на ревнощі. Я не така байдужа до колишнього, як хотіла здаватися. Так, весь цей час я не згадувала про нього, але варто було нам із Миром випадково зіткнутися — і минуле, наче лавина, увірвалося в моє сьогодення.

Але це неправильно. Назар чудовий чоловік. Я мушу його заспокоїти, довести, що він єдиний чоловік для мене, й інших мені не треба.

— Хочеш намалювати татові картинку? — питаю дочку.

Та киває.

Саджаю її за стіл у дитячій. Даю олівці та аркуш паперу.

— Я принцесу намалюю, — поважно каже Зайка. — І принца. Тато буде принцом, а ти — принцесою.

— Добре, люба.

Цілую її й виходжу.

Нервовість знову охоплює мене, ніби варто було спустити доньку з рук — і я втратила спокій.

Іду на кухню, а в самої серце тривожно стукає. Відчуваю, що розмова чекає неприємна.

Назар усе ще сидить за столом. У руках телефон. Похмурий погляд спрямований на екран.

Почувши мої кроки, чоловік підводить голову.

Я завмираю на порозі. Надто вже важко він дивиться. Ніби знає про мене щось погане. Але ж я нічого поганого не зробила.

— Назаре…

— Ти спала з ним? — лунає раптове запитання.

— Що? — здивовано кліпаю. — З ким?

— Не прикидайся. Зі своїм колишнім.

— Назаре, ти ж не серйозно? Ми сьогодні зовсім випадково зустрілися. Ти ж сам бачив, що я із Зоєю була.

— Саме так, — цідить чоловік. — Бачив. Як ви мило щебетали, сидячи в кафе. І як ти на нього дивилась. Мало слину не пускала, як березнева кішка.

— Що за маячня…

— Маячня? Та ти готова була просто там ноги розсунути, аби він заліз на тебе,— Назар повільно підводиться з місця.

— Стривай, усе не так… — задкую.

Чоловік вмить виявляється поряд зі мною. Дивиться лячним, чужим поглядом. Мені страшно. Ніколи не бачила його таким.

Він змушує мене притиснутися спиною до стіни. Нависає.

— Дай телефон, — чую крізь шум у вухах.

— Що? — видихаю.

— Дай! Свій! Телефон! — гаркає чоловік. — Жваво!

Здригаюсь і простягаю йому смартфон.

— Розблокуй.

Що й роблю.

Приховувати мені нема чого. Але відчуття, що він лізе в мій особистий простір, стає нестерпним. Адже це все неправильно. Він не повинен мене підозрювати й обшукувати. Я не злочинниця!

Чоловік вдаряє рукою об стіну поряд зі мною.

Завмираю від страху.

Він же міг… вдарити мене!

— Гаразд, я нічого не знайшов, — Назар кидає мій телефон на стіл. — Або ти все підтерла.

— Назаре, я з ним взагалі не спілкувалася до сьогоднішнього дня, — схлипую від образи. В очах збираються сльози. — Присягаюсь, та зустріч була випадковою. Він давав свою візитку, але я не взяла.

Відчуваю, що зараз розревуся.

— Добре, я повірю тобі.

Мить — і чоловік хапає мене за підборіддя.

— Чуєш? Ти — моя, — цідить мені в губи. — І завжди будеш моєю.