Розділ 10 – Усвідомлення.

Андрій

Напевно, мене оглушили слова Марини. Просто, як пояснити той факт, що вона спокійно пішла, а я стояв у цей час на місці, як дурень. Ще й поїхала, навіть не озирнувшись востаннє. Просто, її слова...

«Я хотіла дитину саме від тебе, а не просто, щоб вона була. Ти ідіот! Щастя тобі... не бажаю. Давай більше не зустрічатися».

У голові знову і знову прокручувалася наша розмова. Я важко дихав, почуваючись справжнім ідіотом. Як я міг забути? Моя Марина не шукатиме заміну. Не стане одразу ж кидатися у вир з головою в усі тяжкі. До цього стільки чоловіків надавали їй знаки уваги, але вона жодного разу ні на кого не подивилася. Навіть якби хотіла дитину і могла спокійно знайти своє щастя з іншим чоловіком, вона ніколи б не опустилася до такого.

Що ж я зробив? Чи справді моє рішення правильне? І, найголовніше, для кого воно правильне? Чи справді я не міг достукатися до неї? Не міг підібрати слів, щоб пояснити все, нехай навіть зі скандалами і безперервними сварками. Хто, зрештою, ніколи не свариться? Але цю образу одне на одного ми змогли б опрацювати пізніше.

Схопившись за голову, я ледь не загарчав, а потім поспішив назад до РАЦСу. Мені життєво необхідно було скоріше забрати заяву про розлучення назад. Скасувати все, відмотати час назад, але більше не робити подібних помилок.

Реально, немов завіса з очей спала, змушуючи голову паморочитися, а нутрощі стискатися. І, можливо, я б уже впав від усього хаосу, що коївся зі мною, але не міг собі подібного дозволити. Тільки не зараз.

– Андрію Олександровичу! – почув я вигук свого адвоката, насупившись. А вона що тут робить? – Ви вже закінчили? Не було жодних проблем з оформленням документів на розлучення?

– Не зараз, – видихнув приглушено, бездумно йдучи вперед.

Здавалося, що якщо я зараз зупинюся, тоді це справді буде кінець. Заява на розлучення перестала бути можливістю для Марини отримати бажане, жити кращим життям, узяти на руки власну дитину, а стала справжньою небезпекою. Чимось, на що без страху навіть не подивишся.

– Якщо є проблеми, давайте я вам допоможу, – пішла вслід за мною Ельвіра Генріхівна. – Ваша дружина відмовилася підписувати документи? Потрібно подати заяву до суду для отримання розлучення?

– Вона підписала, – промовив вмить занімілими губами. Вона все підписала, я її, можна сказати, змусив це зробити.

– Тоді в чому проблема? Недостатньо компенсації, яку ви запропонували?

– Ні.

– На жаль, так часто буває. Іноді краще під час поділу майна діяти суто за законом, тоді жодних проблем не виникає.

– Вона не дивилася документи, – ставши, подивившись на дівчину, проговорив твердо. І відмовитися Марина могла тільки в тому разі, якби вважала, що компенсація зайва. – У вас щось термінове? Мені потрібно якнайшвидше забрати назад заяву про розлучення.

– Забрати назад? Навіщо?

– Я більше не хочу розлучатися.

– Це неможливо, – підібгавши губи, трохи навіть жорстко сказала Ельвіра Генріхівна. – Ви вже підписали заяву про розлучення і без згоди вашої дружини не зможете нічого забрати. У цьому випадку краще приходити удвох. Але, як я бачила, ваша майже колишня дружина поїхала навіть не озирнувшись.

Не відводячи погляду від обличчя Ельвіри, я, чого брехати, зовсім не бачив її краси. Зараз вона здавалася мені ледь не демоном із пекла. Її слова вивертали мене навиворіт. Якщо документи підписані, тоді ми маємо прийти разом, щоб забрати заяву, але чи погодиться з цим Марина? Чи пробачить вона мене колись? Через місяць нас просто розлучать!

– Чи можна забрати заяву якось за законом?

– Без згоди обох сторін – це неможливо.

Здається, я все-таки похитнувся. Було відчуття, що мене просто накрила лавина з головою. У вухах був шум, мозок працював у посиленому режимі, немов намагаючись знайти лазівку, але на думку не спадало нічого путнього. У цей момент я нарешті усвідомив, що накоїв. Як сильно затупив, бажаючи зробити як краще. Ось тільки, зробив своїм рішенням погано нам двом.

– Мені потрібно все виправити, – промовив пошепки, розвернувшись і відразу ж ідучи до своєї машини. Можливо, у мене ще є шанс поговорити з Мариною?

Утім, яким би не був результат, я зобов'язаний це зробити. Говорити, просити, стати на коліна, щоб вимовити прощення у своєї прекрасної дружини, з якою ми були в шлюбі сім років. За належної наполегливості, вона, думаю, дозволить мені хоча б пояснити все. Ну а далі видно буде, що робити. Здаватися, чого брехати, я більше не збирався.

Я вже один раз дав слабину, обрав легкий шлях, щоб ми не страждали. По суті, вчинив як боягуз, зруйнувавши все. І цей вчинок мене, поза всякими сумнівами, взагалі не прикрашає. Навпаки, показує, наскільки я нікчемний.

– Думаєте, ваша дружина пробачить вас?

– Що ви маєте на увазі? – насупившись, запитав у Ельвіри. У цей час вона вже почала мене дратувати своїми недоречними коментарями, тож мій тон, безумовно, бажав кращого по відношенню до сторонньої людини, дівчини.

– Вона підписала заяву на розлучення, а значить – прийняла остаточне рішення. Жінки не прощають зради.

– Я не зраджував її.

– Це ви так думаєте, але вже саме бажання розлучитися – це зрада.

– І що далі? Ви ж не просто так мені це говорите?

– Звичайно. Я теж жінка і краще розумію психологію жінок, – протягнула вона неспішно, від чого я скрипнув зубами. Наче насолоджувалася своєю значущістю. – Щоб вона захотіла бути з вами, потрібно показати, кого вона втратила. Найкраще в цьому – ревнощі.

– Тобто...

– Примусьте її ревнувати, – піднявши провокаційно брову, усміхнулася адвокат.

Змусити Марину ревнувати? Здається, вона вже ревнує мене, але чомусь не поспішила в мої обійми і не влаштувала скандал, не бажаючи підписувати документи. Чи я щось не розумію в логіці жінок? Не думаю, що ревнощі – це правильне рішення.

– Не поспішайте відмовлятися... – ширше посміхнулася Ельвіра.