Розділ 8-2.

Розділ 8-2.

Андрій

Поїхав я на роботу ближче до світанку, боячись, що хтось із сусідів побачить мене, чатуючого під'їзд. Звичайно, їхати не хотілося, як і спати. Взагалі, останнім часом мені вдавалося заснути дедалі важче. Усередині все роз'їдало почуття провини і бажання скасувати своє рішення про розлучення. Але, вже сказавши це, у мене не було права забирати свої слова назад.

Провалявшись на дивані у своєму кабінеті до обіду, іноді провалюючись у неспокійний сон, я вмився і сам зробив собі каву. Благо, нікого з працівників не було, тож ніхто не бачив мого побитого стану. Хоча, навіть якби хтось був, це нічого не змінило б, окрім чуток, які могли поширитися офісом. До того ж, штат у мене не великий, усього п'ятнадцять осіб, злагоджена команда, кожен на своєму місці.

Взагалі, ідея продавати машини з-за кордону з'явилася доволі несподівано. Мені самому хотілося завжди їздити на хорошій машині, як і багатьом іншим чоловікам. Але, природно, гроші в цьому питанні вирішують усе. У мене тоді грошей не було на машину, взагалі їх мало було, щоб радувати Марину приємними подарунками, тому з'явилася ця бізнес ідея. Тепер же, завдяки моїй компанії багато чоловіків і жінок отримують свої машини за вигідними цінами, що всіх влаштовує.

Випивши гірку каву, відчувши біль у животі, я криво посміхнувся. Чого брехати, останнім часом окрім сну, у мене також не було апетиту. Усе здавалося не тим і не таким. Хотілося котлеток, які тільки Марина смачно готувала, соковитих і майже без будь-яких добавок із хліба чи чогось іншого. Та й доставка мені останнім часом несмачна траплялася. Загалом, одне на інше і знову повернувся біль у животі. Цілком імовірно, що скоро мені ще до лікаря знадобиться піти. Усе-таки загнутися відразу ж після розлучення – це останнє, чого мені хотілося б.

Почувши трель дзвінка, я тихо зітхнув, побачивши на дисплеї телефону, хто саме телефонує. Якщо чесно, не так я собі роботу адвоката уявляв. Занадто багато нюансів, які потрібно уточнити й обговорити. Мені ж потрібно було тільки, щоб нам допомогли з розділом майна. Усе, що належить Марині, має залишитися в неї, без будь-яких недоліків і з компенсацією. Ну і моя компанія має залишитися в мене, щоб не жити впроголодь. Усе логічно.

– Слухаю.

– Андрію Олександровичу, вітаю, – почув я голос свого адвоката, зі злегка тягнучими нотками. Було відчуття, що вона хотіла мене «втішити».

– Доброго дня. Є якісь проблеми з оформленням паперів? Здається, ми вчора вже обговорили все щодо поділу майна.

– Є дещо, але це не телефонна розмова. Коли і де вам буде зручно зустрітися? Я можу приїхати сама, куди скажете.

– Я скину вам адресу свого офісу, приїжджайте відразу сюди, – не став я відмовлятися від цієї пропозиції. Учора вже відмовився, зіграв у шляхетність, а потім тягнувся майже півтори години в заторі, щоб поговорити про те, що ми вже обговорювали за чашкою американо.

– Звісно. Кидайте адресу.

Відключивши дзвінок, я скинув адресу офісу і вирішив зайнятися роботою. Як не крути, але робота – це єдине, що мене насправді відволікало. Тільки повністю зайнявши всі думки роботою, я міг спокійно дихати, не думаючи по тисячному колу про те, правильно вчинив чи ні. Цього разу, природно, теж не став винятком і прокинувся я тільки в той момент, коли знову задзвонив телефон. Причому навіть за відчуттями занадто швидко він задзвонив, минуло не більше тридцяти хвилин, чого, судячи з того, куди я вчора їхав, недостатньо.

Утім, може, вона десь поруч була або просто не виходить приїхати? Усе-таки в частині накрутити себе чоловіки іноді зовсім не поступаються жінкам. Парадокс, не інакше.

– Слухаю.

– Я біля вашого офісу.

– Піднімайтеся на шостий поверх, я вас зустріну. Охороні скажіть, що на шостий, вони спокійно пропустять.

– Добре.

Вставши з-за столу, я розім'яв шию, йдучи до ліфта. Взагалі, ми знімали половину поверху в бізнес-центрі. Обкладинка, як відомо, теж важлива. Якщо я хочу, щоб люди довіряли мені свої гроші, тоді маю відповідати і викликати в них тільки довіру. Хоча, останнім часом я сам у себе довіри не викликав.

– Доброго дня, – щойно двері ліфта відчинилися, до мене підійшла вродлива адвокат. – Ви тут працюєте?

– Так, працюю. Ходімо в мій кабінет, – кивнув втомлено.

– Неважливо виглядаєте. Можливо, вам варто зняти готель або квартиру. Не думаю, що спати в офісі зручно.

Пропустивши повз вуха подібну нетактовність, я відчинив двері до свого кабінету, слабко посміхаючись. Звісно, не посперечаєшся, що Ельвіра Генріхівна, вона ж мій адвокат із розлучення, має дуже ефектний вигляд, але це не те, що мені зараз необхідно. Взагалі, якби не Гриша, адвокат, який працює зі мною, я б узагалі подумав, перш ніж погоджуватися довірити долю свого розлучення їй. І, хай вибачать мене феміністки, але існують, напевно, в моїй голові стереотипи про адвокатів. Якось складно довіряти людині з палаючо-яскравою червоною помадою.

– Ви вже обідали?

– Пізніше пообідаю. Краще розкажіть, які є питання щодо поділу майна? Чим я можу допомогти?

– Ми можемо обговорити все за обідом, якщо хочете. Я недалеко бачила пристойний ресторан, – посміхнулася у відповідь Ельвіра Генріхівна. Хоча, вже незрозуміло, чи доречно називати її так із цими недвозначними підкатами.

– У мене немає часу на це. Давайте одразу перейдемо до справи, – попросив спокійно. – Якщо ж ви голодні, то можете спочатку спуститися пообідати, а потім усе обговоримо.

– Тоді давайте обговоримо, – не приховуючи свого розчарування, погодилася вона. – Я з приводу вашого бажання віддати дружині квартиру, машину і виплатити компенсацію. За законом ви маєте право на половину від квартири і без виплати компенсації. У вас немає дітей, яких потрібно утримувати. До того ж, ваша фірма не підлягає поділу, адже була зареєстрована до шлюбу. Можливо, вас ввели в оману, але закон...

– Слухайте, я найняв вас не для того, щоб ви мені поради давали, як краще зробити або як не робити. Я хочу, щоб квартира після розлучення дісталася моїй дружині, як і її машина з компенсацією. Від вас вимагається тільки грамотно все завірити, щоб вона погодилася на ці умови.