Розділ 6-2.

Розділ 6-2.

Зателефонувавши подрузі, запропонувавши їй прогулятися і поговорити, я стала збиратися. Взагалі, про моє розлучення з Андрієм Настя нічого не знала, тому навіть здивувалася, що це я хочу прогулятися вранці в суботу. Утім, явно щось відчувши, вона не стала відмовлятися і лише попередила, що візьме з собою молодшу доньку, адже чоловік із двома точно не витримає подібного вихідного.

Закінчивши зі своїми зборами, я поїхала до великого торгового центру, де була ігрова кімната, щоб ми точно змогли поговорити з Настею. Звичайно, йти в ігрову кімнату, де багато дітей, не найкраще рішення в моїй ситуації, але я намагалася про це не думати. Та й про дітей, якщо бути чесною, останнім часом я думала все менше й менше. Утім, ще залишалося питання з приводу «виплакатися», що не дуже доречно буде робити, але ж я сильна, впораюся.

Витративши на дорогу до торговельного центру, що був ближчим до будинку подруги, понад годину, я ледве знайшла місце для паркування своєї машини, застигнувши всередині. Так гидко в один момент на душі стало, що сил на найелементарніші дії взагалі не залишалося. Навіть ця «вилазка» вже не здавалася мені гарною ідеєю. Хотілося просто закритися в чотирьох стінах, щоб пожаліти себе, марно намагаючись зализати всі свої рани.

– Мені це потрібно, – прошепотіла, намагаючись переконати себе в необхідності цієї розмови.

Може, записатися до психолога? А що? Так я зможу бути максимально чесною і точно відпустити всі свої образи і переживання. Загалом, про це варто добре подумати і зробити все необхідне для власного благополуччя. Ну а зараз, якщо вже я сама запросила подругу, нерозумно сидіти тут.

Вирішивши все для себе, давши собі чітку настанову, я одразу ж пішла в напрямку ігрового майданчика для дітей, побачивши подругу в дитячому кафе неподалік. Її молодшій доньці було вже три з половиною роки, тож допомога в іграх їй була вже не так необхідна. Головне, звісно, в цьому віці стежити за нею, щоб вона нічого не накоїла без дорослих поруч.

– Привіт.

– Привіт, – кивнула Настя, не дивлячись на мене, а потім примружилася. – І ось навіщо їй той хлопчик? Ні-ні! Ну, все...

Підскочивши з місця, Настя побігла в ігрову кімнату, а я стежила за її досвідченими діями. Подруга одразу ж була в кімнатних тапочках, немов готувалася до чогось подібного, що виглядало ще комічніше. У цей час Евеліна, донька подруги, тягнула бідного, переляканого хлопчика кудись за собою, явно бажаючи йому щось показати чи розповісти. Така смішна.

Слабо посміхнувшись, я зняла верхній одяг і сіла за стіл, спостерігаючи за всім. Ситуація виглядала вельми цікаво, але мені в цей час здавалося, що я тут зайва. Реально, наче зайшла не в ту кімнату, опинившись серед абсолютно чужих для мене людей. Але, справді, ніхто не зобов'язаний няньчитися зі мною, все-таки я не дитина. Та й у кожного своє життя, уже добре, що Настя знайшла час для зустрічі.

Напевно, це схоже на те, коли повертаєшся в рідне місто, зустрічаєш подруг, а в них немає часу на посиденьки. Усе-таки, як не крути, але коли ти їдеш на відпочинок чи в гості, в інших людей триває їхнє звичне, розмірене життя, в якому немає місця змінам. Так на мене колись однокласниця образилася, коли до столиці приїхала. Адже вона думала, що я виділю весь день, щоб зустрітися з нею, але попередила про це перед самим своїм приїздом, а в мене була робота, операції. Ось і виходить, що кожен у своєму «побуті» борсається.

– У тебе щось сталося? – уточнила Настя, змушуючи мене здригнутися. Я так задумалася, що навіть не помітила, коли вона повернулася.

– Я розлучаюся.

– Що? – голосно ахнула вона, від чого тепер здригнулася не тільки я, а й інші матусі в кафе. – Вибачте, – ніяково посміхнулася подруга, подивившись навколо.

– Я розлучаюся, – повторила, поморщившись. – Два дні тому Андрій повернувся додому і сказав, що хоче розлучення. Він уже з'їхав і забрав свої речі.

– І чому ти мені про це тільки зараз говориш? Що ти робила ці два дні?

– Жила, напевно. Принаймні, намагалася.

– Знову жарти?  А чому він захотів розлучитися, що сталося? У нього інша жінка?

– Я не знаю, – похитала головою, важко зітхнувши.

На жаль, легше мені не стало після того, як я розповіла все Насті. Навпаки, з'явилася додаткова тяжкість від того, що я вплутую її у свої проблеми. Утім, вона вже знає, тому немає сенсу себе накручувати. Просто, якщо не брехати, ці питання роблять тільки болючіше. Хочеться одразу ж почати копатися з усьому, з'ясовувати, що не так і чому сталося. Знайти в собі якісь проблеми або щось подібне, щоб пояснити все.

– Ти ж не погодилася на розлучення? – насупившись, поставила вельми цікаве запитання Настя.

– А мала б не погоджуватися? – уточнила спантеличено.

Безумовно, не так я собі наш діалог уявляла. Не було ні спільних сліз, ні проклять. Просто, як можна не погодитися на розлучення, якщо інша сторона цього бажає? Мені прив'язати його до себе, прикувати кайданками? Що зробити? І чи варто взагалі принижуватися в такий спосіб? Якщо немає кохання, тоді немає сім'ї – це логічно. Хоча, багато що ще залежить від бажання, адже якщо кохання минуло, можна знайти нові точки дотику, щоб відродити колишні почуття, закохатися знову, але вже більш усвідомлено. Андрій же одразу захотів розлучення, тому я не бачила сенсу тягнути все самотужки, ставлячи віз попереду коня.

– Тобто, ти хочеш віддати іншій жінці свого чоловіка? – холодно видихнула Настя, примружившись. – Ти, значить, була поруч, коли він бізнес будував. Допомагала йому в усьому, прала, готувала, прибирала. Обслуговувала, можна сказати. А зараз, прийшла якась невідома «чарівниця» і відібрала в тебе твого чоловіка? Ти жартуєш, чи що?

– І що ж ти пропонуєш? – зціпивши зуби від такого порівняння, виплюнула стримано.

– Боротися за своє щастя. Якщо якась повія підійде до мого Олега, їй буде непереливки. Ти достатньо віддала заради вашого шлюбу. Не дозволяй комусь користуватися плодами твоєї праці!