Розділ 6 – Сумніви.

Розділ 6 – Сумніви.

Безумовно, цей ранок був особливо похмурим для мене. У квартирі пахло свіжістю після прибирання, але щось все одно змушувало серце стискатися. Або ж хтось, хто так довго затримався на балконі, немов заново свої речі збирав, не інакше.

Я сиділа на кухні з чашкою гарячої кави переді мною, але пити не хотілося. Думки витали десь поруч, не в силах приземлитися на якійсь одній точці. Усе було як у тумані. Мозок відмовлявся працювати, якось виразно зіставити все, що відбувається, і від цього було ще важче.

Побачивши чоловіка в дверях кухні, я хотіла попросити його, щоб він швидше пішов, але не змогла вимовити й слова. Нам ще варто було поговорити про розлучення. Немає сенсу зволікати з цим, адже все одно підсумок не зміниться. До того ж, Андрій був частиною мого життя і не важливо, як все закінчилося. Злість і ненависть нічого не вирішать, хоч серце болісно стискалося в грудях.

Уважно подивившись на чоловіка, я не стрималася і зітхнула. Без зайвих слів я встала з-за столу і зробила ще одну чашку кави, поставивши її на іншому кінці столу, точно навпроти моєї. Втім, цю чашку теж доведеться викинути, щоб не згадувати про цей день. Яке марнотратство.

– Пригощайся. Виглядаєш погано, – зауважила спокійно, побачивши темні кола під очима майже колишнього чоловіка. Хоча, найімовірніше, сама я мала не кращий вигляд.

– Дякую.

Андрій, забарившись, сів навпроти мене з відчуженим поглядом. До кави він, як і я, не доторкнувся. Так ми й мовчали, немов два незнайомці, замкнені в тісному просторі. Без криків, болю, нерозуміння чи якогось плану на майбутнє. Та й які плани?

– Ти зробила генеральне прибирання? Кухню не впізнати.

– Викинула непотрібні речі, – видихнула приглушено. Викинула те, що Андрій залишив мені тут, як нагадування про наше спільне минуле. – Ти всі речі забрав?

– Так.

– Добре. Коли підемо подавати на розлучення?

– Пропоную піти в понеділок.

– Домовилися, – відповіла я. Легко, стримано. Наче ми домовлялися про просту справу, а не про остаточний розрив.

Спіймавши себе на думці, що весь цей час я майже не дихала, мені захотілося гірко розсміятися. Так, я ні одним зайвим рухом не показувала, що мені боляче, намагалася не сказати нічого зайвого, але сама ледь могла нормально дихати. Що ж, гордість не дозволяла мені показати хоч щось. Напевно, заклякну тут від болю й самотності, але не попрошу колишнього чоловіка ні про що. Утім, який сенс просити про щось людину, яка розвернулася і пішла? Якби я була хоч трохи морально слабшою, то невідомо ще, що зі мною сталося б після такого розриву.

– Ключі поверни, – згадавши про важливий нюанс, який сьогодні мене ледь до інсульту не довів, проговорила рішуче. По суті, після домовленості про розлучення, спільних тем у нас узагалі не було.

– Якщо не поверну, ти замки поміняєш?

– Ти мене добре знаєш.

Криво посміхнувшись, Андрій кивнув, залишивши ключі на столі і, не сказавши більше ні слова, пішов до дверей. Це був остаточний кінець. Навіть дивно, що таким чином можуть закінчитися ще недавно міцні стосунки. Хоча, можливо, вони були такими тільки для мене.

Щойно двері зачинилися за ним, я відчула різке спустошення. Усе, що було, виявилося просто порожньою оболонкою. Він пішов, уже втретє. Я залишилася одна, і ця квартира тепер була не просто порожнім простором, а символом того, що ми більше не разом.

Потерши обличчя руками, я вийшла на балкон, щоб подивитися, чи справді чоловік усе забрав. Мені потрібно було чимось зайнятися і це, чого брехати, був найпростіший спосіб відволіктися. На жаль, для мене цей спосіб провалився відразу ж. Речей Андрія на балконі, звісно, більше не було, але там лишилася коробка з нашими фотографіями, альбомами, які я склала разом. Просто, напевно, з малодушності не наважилася вчора все викинути.

Утім, не коробка з нашими фотографіями мене турбувала, а альбом, що несподівано зник із самого верху. Коробка не хотіла закриватися, стільки всього у нас було, і наш перший альбом, який учора Микола Степанович знайшов у тумбочці, я поклала зверху, щоб притиснути верх. І ось цього альбому зараз на місці не було!

Спочатку я подумала, чого брехати, що просто забула, куди його поклала або він упав випадково. Може, я взагалі залишила його десь, а потім все вилетіло з голови? Але ні – альбом зник. Його не було ні поруч із коробкою, ні в коробці, ні десь у квартирі. Я все ретельно перевірила і кілька разів, поки не переконалася в усьому остаточно. Альбому не було!

Андрій... Він забрав його.

Секунди, здавалося, перетворилися на хвилини. Я не могла зрозуміти, навіщо він це зробив. Навряд чи це було випадково. До того ж, цей самий альбом я знайшла у нього в тумбочці. І не те, що я сама хотіла зберегти ці фотографії на довгу пам'ять, просто... це дивно.

Навіщо забирати альбом, якщо немає почуттів? А якщо почуття є, тоді навіщо розлучатися? Тільки через втому? Що взагалі відбувається?

Схопившись за голову, відчуваючи, як пульс шалено пульсує десь у скронях, я безпорадно похитала головою. Неважливо, що, чому і навіщо! Відповіді на ці запитання ніяк не змінять того факту, що ми розлучаємося. Напевно, цей факт ніщо і ніколи змінити не зможе. І мені, поза всякими сумнівами, потрібно з цим змиритися. А ще розвіятися, адже повернувшись із роботи позавчора, я так і не виходила більше на вулицю.

Ну а коробка з нашими спільними фотографіями, спогадами, нехай просто буде тут. Сил на те, щоб викинути її зараз, у мене все одно немає, а безуспішні спроби зроблять мені ще болючіше. До того ж, мені потрібно з кимось поговорити про все це. Виговоритися, вилити душу, поплакати на плечі подруги, зрештою. Можливо, вона навіть дасть мені слушну пораду, як не збожеволіти, варячись у цьому пекельному казані. Утім, на останнє не варто надто розраховувати, адже не проживши подібне самостійно, складно взагалі уявити, як це.

Особисто я ніколи не думала, що розлучення може бути настільки болючим. Хоча, про розлучення я теж раніше не думала. Усе, вирішено, йду дзвонити подрузі та збиратися на прогулянку.