Розділ 5-2.

Розділ 5-2.

Не наважуючись залишити чоловіка одного в спальні, я почала перебирати свої речі, декор, щоб трохи змінити кімнату. Тепер я житиму тут одна, тож усе має бути влаштовано виключно для моєї зручності, без наявності якихось деталей для чоловіка.

– Тут якийсь альбом, його теж до речей? – уточнив Микола Степанович. Після, м'яко кажучи, невдалої підтримки, він і сам зрозумів, що краще не діставати мене запитаннями.

– Альбом?

– Так. Був у тумбочці вашого...

– Я зрозуміла.

Підійшовши ближче, я стиснула губи, побачивши наш перший спільний альбом із фотографіями. Тут були наші фото до весілля, які ми робили протягом трьох років. Звісно ж, найвдаліші фото або ті, за які Андрій особливо завзято боровся зі мною. Щоправда, несподіванкою для мене стало саме те, що альбом був у тумбочці мого майже колишнього чоловіка. Просто, навіщо він йому? Коли він встиг забрати його з вітальні, де були всі наші альбоми з фотографіями, диски з відео з весілля, які ми досі не встигли переписати на карти пам'яті.

– Тут є коробка, всі фотографії складайте сюди, – не наважуючись відкрити альбом, буквально сприймаючи його якоюсь скринькою «Пандори», проговорила відчужено.

От тільки, невже Андрій нещодавно переглядав наші фотографії до весілля? Може, хотів зрозуміти, чи залишилися в нього почуття до мене? Хоча, якщо й хотів зрозуміти, то, скоріше, чи залишилися в нього почуття до мене колишньої. А стверджувати, що за ці десять років я зовсім не змінилася, поза всякими сумнівами, нерозумно. Усі люди змінюються, я змінилася, і змінився Андрій. Втім, на жаль, мій поки ще чоловік змінився не в кращий бік. Хоча, цілком можливо, що подібне і він про мене думає.

Струснувши головою, не наважуючись більше зациклюватися на подібних безглуздих питаннях, відповідей на які в мене не було, я продовжила своє заняття. Виявилося, що в мене стільки речей, які я вже давно не ношу, що навіть дивно. Утім, сьогодні я не збиралася нічого зберігати і думати, чи знадобиться мені це колись ще. Вичистила свій гардероб майже під нуль, залишивши тільки те, що дійсно носила. Решта речей були складені в пакети все з тією ж ідеєю, що комусь вони можуть знадобитися.

– У ванній кімнаті теж потрібно зібрати його речі? – запитав Микола Степанович, закінчивши з усім. Працював він швидко, адже особливої ощадливості від нього ніхто не чекав. Як запхнув у сміттєвий пакет пожитки Андрія, так і буде. Нехай після сам розбирається.

– Ні, там я все просто викину, – промовила, не замислюючись, а потім згадала про дорогий набір для гоління. Андрій за нього пристойну суму відвалив, щоб мати можливість удома доглядати за собою, а не тільки в салонах. – Ви поки що можете розібрати ліжко. Його теж потрібно буде винести.

– І ліжко?

– Так. Не хочу на ньому спати.

– Може, продасте? Дорога річ же.

– Якщо вам потрібно, можете забрати собі, тільки сьогодні, – запропонувала байдуже, одразу ж відправившись у ванну кімнату, щоб поставити до речей чоловіка його набір для гоління. Одним словом – дурепа. Навіть у таких моментах мені зовсім не хотілося йому насолити.

Напевно, після першого сплеску агресії я просто почувалася вичавленою, втомленою, безсилою, тож не здатна була на інші емоції, крім прийняття. По суті, зараз я просто борсалася у квартирі, щоб остаточно не загрузнути в цьому мороці, в самотності, яку зараз відчувала. Але прийняття, якщо так подумати – це теж добре. Краще вже так, ніж бігати до Андрія, благаючи його повернутися. Моя гордість такого точно не переживе і тоді я буду повністю розчавлена.

Промучившись із Миколою Степановичем до самого вечора, зовсім не здивувавшись, коли чоловік вирішив забрати не тільки ліжко, а й інше «сміття» собі, я заплатила чоловікові за його роботу і залишилася одна. Хоча ні, не так, я залишилася сама в напівпорожній квартирі. І, на мій чималий подив, почувалася зараз якоюсь мірою навіть легко. Наче справді мала розпочатися нова глава в моєму житті. Навіть можна сказати, що усе з нуля, але так у мене хоча б був стимул до чогось прагнути.

Замовивши собі доставку суші, які не дуже-то любила раніше, я знайшла в засіках пляшечку вина і сіла перед маленьким журнальним столиком, щоб повечеряти і вибрати нове ліжко. Щоправда, так захопилася, що вибрала не лише ліжко, а й багато нового декору, навіть туалетний столик, килимки у ванну кімнату, набір посуду, красивих келихів. Вибрала й одразу ж усе оплатила, щоб не передумати згодом.

Почувши трель дзвінка телефону, я здивовано підняла брови, уже думаючи, що це мама знову вирішила направити мене на шлях істинний. Щоправда, побачивши ім'я того, хто мені телефонував, несподівано навіть для себе, слабко посміхнулася. Телефонував начальник, щоб перевірити моє самопочуття. Навіть пропонував приступити до роботи і казав, що погарячкував, коли погодився на мою відпустку, що додало мені позитивних емоцій. Утім, ще більше душу зігріло розуміння, що він хвилювався. Не просто хотів побурчати, а приховував за цим бурчанням щире занепокоєння, якого я не отримала навіть від найріднішої людини – мами.

Закінчивши розмову, я швидко зібрала весь «посуд», прибрала на столику і, увімкнувши музичне шоу, вляглася спати. Попереду була субота, і Андрій мав приїхати за своїми речами. Звісно, якщо він не вирішить приїхати в неділю. Утім, думки про майже колишнього чоловіка як з'явилися, так і безслідно зникли. Моя тактика з виснаження працювала краще за всяке снодійне, навіть жодні хвилювання не змогли її переплюнути.

Але чого я насправді не очікувала, так це раннього візиту Андрія. Хоча, раніше, о пів на дев'яту ранку я завжди була на ногах, готувала сніданок для нас двох і будувала плани на день, щоб точно все встигнути. Зараз же, спросоння побачивши майже колишнього чоловіка, який стояв наді мною, ледь не завищала від страху.

– Що ти тут робиш? – втративши останні крихти сну, я різко підхопилася, відчуваючи, як забилося в шаленому ритмі зрадницьке серце. Ми не бачилися два дні!