Розділ 5 – Зміни.

Розділ 5 – Зміни.

Природно, як заведено вважати, нове життя починається зі змін. Хтось змінює себе, я ж обрала змінити квартиру. Швидко переодягнувшись, не відчуваючи жодної краплі втоми після важкого дня на роботі, я відразу ж вирушила на кухню, щоб прибрати там. Щоправда, моє прибирання сильно затягнулося. Крім того, що помила все довкола, я також склала кілька сервізів, які нам на весілля з Андрієм подарували, в коробки.

Мені ці сервізи, от чесно, були дорогі більше як пам'ять. Ними ми не користувалися ніколи, тому сенсу в них не було. Але якщо мені вони не потрібні, це зовсім не означає, що комусь вони не знадобляться. Звісно, був варіант випустити всю злість і просто розбити їх, от тільки, кому від цього буде краще?

Утім, найцікавіше почалося після того, як я помітила фартух мого майже колишнього чоловіка. Хоч він готував до смішного рідко, буквально раз на місяць, а то й раз на два місяці, з такою насолодою я ще ніколи нічого не викидала. Після фартуха у відро для сміття полетіла також улюблена чашка чоловіка, разом із фотографіями та магнітами на холодильнику. Так уже вийшло, що саме ці речі стали таким собі тригером для мене, буквально виводячи з себе.

І, як підсумок, на кухні не залишилося майже нічого. Вимита, абсолютно чиста, немов нова монета, кухня. Весь посуд, яким хоч якось користувався Андрій, був у коробках, як і нові сковорідки, які він замовляв. Кухонні рушники, вже не знаю, чим вони мені не догодили, були викинуті, і ще кілька годин я витратила на те, щоб вибрати все нове для кухні через Інтернет.

Зітхнувши, не відчуваючи рук від втоми, я подивилася на час і ледь змогла стримати сміх. Уже була третя година ночі! І весь цей час я, як дурепа, займалася незрозуміло чим. Утім, душу відвела і то добре. Завтра продовжу і закінчу все у вітальні, спальні і... дитячій. Точніше, кімнаті, яку ми залишили під дитячу. Зміню все до невпізнання і почну нове, спокійне життя.

Про те, що робитиму після того, як закінчу міняти все у квартирі, якщо чесно, я намагалася не думати. Напевно, боялася, що нападе моторошна апатія. На жаль, злість була куди кращою за апатію. Так, принаймні, я могла хоч щось відчувати, замість того, щоб просто витріщатися в стелю.

Вирішивши закінчити на сьогодні, не відчуваючи голоду, хоча весь день, окрім чашки кави на роботі, нічого не їла, я вирушила до ванної кімнати. Простоявши під теплими струменями води, тупо дивлячись на стіну хвилин тридцять, я висушила голову, немов на автоматі, і пішла у вітальню спати. Ліжко, здається, теж доведеться замінити. Я не могла навіть дивитися на нього, розуміючи, що ще нещодавно притискалася на ньому до чоловіка, засинаючи разом із ним і шепочучи йому на ніч слова кохання. Безглуздо й наївно.

Заснула я, на подив, досить швидко. Моя голова буквально подушки торкнулася, і я просто відключилася в одну секунду. Ну а прокинулася, як не дивно, від трелі телефону. Дзвонила мама о восьмій ранку. І хоч відповідати мені зовсім не хотілося, я боялася, що вона хвилюватиметься.

– Так?

– Марино, що відбувається? Те, що ти сказала вчора, правда?

– Правда. Я думала, ти вже це зрозуміла, – промовила сонно, з часткою самоіронії.

– В Андрія з'явилася інша?

– Не знаю. Він каже, що нікого немає. Втомився.

– Тоді навіщо розлучатися? Нехай відпочине, поїде у відпустку, а потім повернеться і все у вас буде добре!

– Мамо, навіщо ти мені це кажеш? Не я захотіла розлучення. І... я не впевнена, що ще хочу зберегти цей шлюб.

– Про що ти говориш? Ви були разом десять років! – суворо вигукнула мама, немов я не чула її. – Це через дітей? Андрій хоче дитину?

– Я не знаю, – викарбувала кожне слово, борючись із бажанням некультурно вилаятися. – І навіть якщо це так, тоді він зробив правильний вибір. Я не можу завагітніти!

– Марино...

– Усе, мам, бувай. Я не хочу більше розмовляти.

Скинувши дзвінок, я зціпила зуби, щоб ганебно не розплакатися. У цей час мені було до болю прикро, що мама запитувала саме про наш шлюб, а не про те, як я почуваюся. Вона не турбувалася про мене, а тільки хвилювалася, що ми розлучимося. Наче це щось вирішує, коли на душі повний морок. Начебто розуміння того, що ми чоловік і дружина вилікує той біль, який залишив після себе Андрій, коли пішов. Так, ми ще офіційно одружені, але я не відчувала полегшення. Зараз я взагалі нічого не відчувала.

Розуміючи, що заснути я більше не зможу, довелося вставати. Лежати на одному місці, думаючи про все, копаючись усередині себе, вишукуючи те, де я помилялася – не найкраща ідея. Так і до депресії недовго, хоча я не була впевнена у своєму душевному стані. Утім, снідати я теж не хотіла, прекрасно усвідомлюючи, що це потрібно зробити.

Сходивши спочатку в душ, щоб привести думки до ладу, я все-таки приготувала собі яєчню з кавою, швидко поснідавши, і зайнялася домашніми справами. Це було єдине, що дійсно могло мене відволікти. Щоправда, сьогодні я пішла ще далі і навіть знайшла в соціальній мережі «чоловіка на годину», який допоміг би мені впоратися з перестановкою важких меблів і виносом сміття.

– Для початку, упакуйте, будь ласка, всі чоловічі речі в сміттєві пакети, – попросила чоловіка років сорок – Миколу Степановича, показуючи йому, де знаходяться речі Андрія. – Коли все зробите, винесіть їх на балкон, а потім я скажу, що ще потрібно зробити.

– Із чоловіком посварилися? – уточнив із неприхованою цікавістю він. Напевно, звик базікати з тимчасовими роботодавцями, скрашуючи незручне мовчання.

– Ми розлучаємося.

– Як так? Ви така гарна, – несподівано зробив він мені комплімент. – Невже іншу знайшов?

– Не знаю.

– А діти? Вони як? – уже зі співчуттям поцікавився чоловік. Що ж, іноді зайва цікавість буває неприємною.

– У нас немає дітей.

– Це добре. Краще розійтися, поки дітей немає, щоб вони не страждали...

Відвівши погляд, ледь не похитнувшись на місці від нехитрого полегшення абсолютно чужого для мене чоловіка, я невесело посміхнулася. Напевно, він має рацію. Шкода тільки, що від цього не легше. Навіть бажання вигнати його з'явилося, щоб менше базікав наступного разу. Щоправда, мене зупинив той факт, що це нічого не дасть. Мені просто слід звикнути до того, що я розлучена. У свої тридцять два роки я залишилася без чоловіка, сім'ї та надії на дітей.