Розділ 4-2.

Розділ 4-2.

– Тоді я візьму відпустку на тиждень, – зважившись, видихнула приглушено. – Але, якщо...

– Якщо захочеш повернутися до роботи, тоді приходь. Будеш у приймальні допомагати перший огляд робити, – кивнув Степан Аркадійович. – І, Марино, на цьому життя не закінчується. Навіть якщо ви зрештою розлучитеся, є багато чоловіків, які будуть раді одружитися з тобою.

Стиснувши губи в тонку смужку, я повільно кивнула, розуміючи, що так начальник намагався підтримати мене. Так, трохи невміло і, напевно, недоречно для мого сьогоднішнього стану, але він намагався. До того ж, у його словах не було жодного іншого підтексту, як і у виразі обличчя. Такими словами він не намагався образити мене або щось ще неналежне зробити.

Та й, судячи з усього, у нього теж у сімейному житті зараз непростий період. Навіть дивно, що я раніше взагалі не помітила якихось підказок у його поведінці. Хоча, я не помітила, що мій чоловік, з яким сплю щоночі, змінився, тож про що ще говорити?

– Добре. Можеш іти, – кивнув начальник. – І потрібна буде допомога, телефонуй одразу. Зрозуміла?

– Дякую.

Вийшовши з кабінету, я тихо видихнула, а потім повільно пішла до ординаторської. Там уже були мої колеги, обговорюючи майбутні свята. Звісно, ще залишався час, але підготуватися заздалегідь нікому не завадить. Та й у клініці все одно хтось повинен буде залишитися для чергування. Зазвичай під час свят трапляється всяке і тваринам теж потрібна допомога. Здається, торік один хлопець захотів освідчитися своїй дівчині в Новорічну ніч, а обручку проковтнув великий какаду з жовтим чубом. Звісно, стресу зазнали всі троє, а потім ще залишалися в клініці, доки обручка не вийшла природним шляхом.

– Марино, а ви де з чоловіком святкуватимете? Поїдете до батьків, як зазвичай, чи кудись на відпочинок? – запитала Даша, операційна медсестра, подивившись на мене.

– Ми ще не говорили про це, – відповіла, намагаючись, щоб мій голос звучав природно.

– Звісно, до рідних теж потрібно, але я б віддала перевагу відпочинку десь у теплих країнах, тільки удвох, – продовжила тему розмови Аліна, адміністраторка, потягуючи каву. Хоча, думаю, не заради кави вона прийшла в ординаторську.

– А хлопчаків своїх куди подінеш? – посміюючись, уточнила Даша.

– Не згадуй. Я щодня приходжу додому і думаю про те, що хочу кудись поїхати хоч на кілька днів. Іноді перспектива потрапити в психіатричну лікарню з м'якими білими стінами здається особливо привабливою.

– Так-так, усі так кажуть. А після не побачивши своє чадо один день одразу плачуть, сумують, – не перейнявшись мріями Аліни, промовив Слава – лікар у приймальному відділенні.

Невесело хмикнувши, я швидко переодяглася, більше не слухаючи розмови колег по роботі. У кожного своє життя. Утім, учора я б, напевно, тихо засмучувалася через те, що мені не пощастило відчути щастя материнства. Ще б думала про те, що зовсім не заперечую прибирати за дітьми увесь час, тільки б чути їхній радісний сміх. Але, на мій подив, сьогодні цього почуття більше не було.

Дивно, як влаштований мозок людини. Сьогодні мене вже не чіпляли теми про дітей, хоча я не перестала мріяти про свою дитину. Напевно, через проблеми з чоловіком тема дитини більше не здавалася настільки болючою. Та й, якщо дитини немає, тоді її немає. До того ж, без чоловіка в мене ще менше шансів завагітніти, адже стосунки на одну ніч або «гостьові» стосунки мене взагалі ніяк не приваблювали.

А народжувати виключно для «себе», як на мене, трохи егоїстично. І ні, я не засуджувала жінок, які залишалися з дитиною на руках самі. Як і не думала навіть ніколи засуджувати чи щось подібне дівчат, від яких хлопці втекли, почувши про дитину. У них була така ситуація, яка має тільки обмежену кількість рішень. Але ось вагітніти усвідомлено «для себе» було трохи нерозумно в моєму розумінні, здебільшого через те, що такі мами від самого початку позбавляють свою дитину повноцінної сім'ї. Хоча, все відносно і я можу бути неправа. Не побувавши в чужій шкурі – неможливо зрозуміти чужих рішень.

Попрощавшись із колегами, я вийшла на вулицю, намагаючись привести думки в норму, а потім поїхала додому. Тут усе було точно так само, як я все залишила вранці. Щоправда, бігти насамперед на кухню я не поспішала, розуміючи, що мені ще потрібно зателефонувати мамі. Сьогодні ми з нею телефоном не розмовляли, та й новини в мене були вельми «шокуючі».

– І так завжди, чоловіки нароблять справ, а розбираються після жінки, – прошепотіла з доріканням, втупившись на свій телефон. – Гаразд, просто спробую.

Почувши гудки, я, якщо чесно, відразу ж почала думати про те, чи варто це взагалі робити. Мої батьки жили в іншому місті, а ми з чоловіком ще з навчання в інститутах влаштувалися в столиці. Тобто, чисто теоретично, вони ніяк не зможуть дізнатися «інсайдерську» інформацію, поки ми самі не скажемо. Але, природно, під час свят ця правда сама по собі вийде назовні.

– Алло, Марино? Чого ти мовчиш?

– Привіт, мамо, – прокинувшись від своїх думок, промовила поспішно. – Задумалася.

– Про що думаєш? Сподіваюся, не про чергову спробу ЕКО? – запитала вона напружено. – Слухай, я тут читала недавно, що потрібно перерви робити між спробами. До того ж, не обов'язково ж самій народжувати. Можна взяти дитину з дитячого будинку, а там, несподівано, і своя дитина з'явиться.

Невесело посміхнувшись, слухаючи маму, я могла тільки безпорадно похитати головою. Вона про це мені в кожну зручну мить говорить ще з минулої спроби. І не те, щоб я була проти дитини з дитячого будинку, але мріяла саме про свою. Хотіла відчути, як це, коли під твоїм серцем зароджується, розвивається нове життя. Те, що неможливо пізнати, не будучи вагітною.

– Ми з Андрієм розлучаємося, – перервавши безперервний потік слів, випалила чітко.

– Що ти сказала?

– Ми з Андрієм розлучаємося. Він пішов від мене.

– Але... як... – явно ошелешено прошепотіла мама. І, чого брехати, я її щиро розуміла, адже вчора сама була ще сильніше ошелешена.