Розділ 4 – Життя триває.

Розділ 4 – Життя триває.

Годину я витрачаю на те, щоб досконально вивчити три історії хвороби двох песиків і кішечки. У цей же час встигаю розрахувати потрібну дозу анестезії, перевіряючи себе кілька разів. І, якщо не брехати, зосередитися виходить через силу. Але, звісно, я не даю собі часу на те, щоб страждати, адже робота – це все, що в мене залишилося. Я не могла втратити ще й її, залишившись у непроглядній темряві наодинці із собою.

Весь день я ніби на голках, не інакше. У мене йде вдесятеро більше сил, як моральних, так і фізичних, щоб закінчити все правильно, не зробивши жодної помилки. Але до кінця третьої операції, яка тривала всього півтори години, я настільки втомилася, що ледь могла підняти руку. Реально, я навіть уявити собі не могла, що проблеми в особистому житті можуть так сильно впливати на все.

– Зайди до мене, Марино Анатоліївно, – попросив головний хірург, знімаючи маску і шапочку. Він теж втомився сьогодні, немов на нього вплинув мій стан. І, найімовірніше, поговоримо ми саме про це.

Кивнувши, я зітхнула, а потім пішла переодягатися. Мені теж слід було зняти хірургічний костюм перед цією розмовою і дати собі трохи часу, щоб підготуватися до неї. На жаль, розраховувати на щось хороше від цієї розмови було нерозумно. Сьогодні я показала себе з найгіршого боку. Безумовно, за всі вісім років моєї тут роботи – це був перший раз, коли я була настільки незібрана і розгублена.

Утім, відтягувати неминуче – доля слабких, тому, закінчивши з усім, я одразу ж поспішила до Степана Аркадійовича. Краще вже поговорити спокійно, ніж ховатися, немов боягузка. Та й, зрештою, цей день минув відносно добре. Принаймні, я ніде не помилилася і відпрацювала, немов на автоматі. Але, напевно, це й було погано. Лікар – це не робот, він має вміти швидко реагувати на будь-яку ситуацію.

Постоявши трохи біля дверей начальника, я постукала, почувши втомлене: «зайди». Не даючи собі можливості показати хоч краплину боязкості, я одразу ж зайшла до кабінету, а потім і присіла навпроти чоловіка, подивившись на нього.

– Що відбувається, Марино? У тебе якісь проблеми?

– Усе добре.

– Як добре? Ти сьогодні сама не своя! – запально вигукнув він, а після шумно видихнув. – Ти говори, якщо втомилася і потрібна відпустка, я спробую поговорити з Ларисою.

– Лариса тільки недавно хворіла, – нагадала з кривою посмішкою. Лариса теж була анестезіологом, ми з нею позмінно працювали і завдяки цьому особливо не перенапружувалися, що всіх влаштовувало.

– Неважливо. Потрібно буде, знайдемо ще одного лікаря, – насупившись, промовив Степан Аркадійович. – Ти ж сама розумієш, у нашій клініці лікують тварин, які є членами сім'ї, близькими друзями. Звісно, різні ситуації бувають і іноді ми просто не в силах врятувати тварину, але ризикувати на порожньому місці – це абсурдно.

Опустивши голову, я тихо видихнула. Клініка, в якій я працювала, була не з дешевих і до нас, якщо не брехати, справді приходили люди, які обожнювали своїх хвостиків. Утім, лікування від того й дороге, що в нас є все необхідне обладнання, новітні апарати для вивчення хвороби. Загалом, так, наші маленькі пацієнти насправді були членами сім'ї, а не звичайними тваринами.

За звичкою захотівши покрутити обручку на пальці, я стиснула руки в кулаки. Мені було так погано на душі, що словами не передати. Усе якось разом звалилося на мене, буквально притискаючи до підлоги, не даючи можливості нормально дихати.

– Так ось у чому справа...

Піднявши голову, я спантеличено подивилася на начальника, поки він безпорадно хитав головою. При цьому дивився чоловік на мою руку. Напевно, помітив, що я намагалася каблучку покрутити. І одразу щось зрозумів, а не вирішив, що я через сьогоднішню ненормальність просто забула каблучку після операції одягнути. Взагалі, перед кожною операцією я її вішала на ланцюжок, а після відразу ж одягала на палець. Точно звичка якась, вироблена до автоматизму.

– Посварилася з чоловіком?

– Ми розлучаємося, – відповіла відверто, відчуваючи, як серце болісно занило. Виявляється, навіть сказати про розлучення не так-то просто, як могло здатися на перший погляд.

– Розлучаєтеся?

– Саме так.

– Чому? – випалив Степан Аркадійович, а потім махнув рукою. – Забудь, це не моя справа. Сам зараз не в найкращій ситуації, – поморщившись, проговорився він, від чого я навіть застигла. А що в нього сталося? Він же з дружиною своєю років двадцять п'ять, як одружений. – Загалом, я пропоную тобі два варіанти. Перший – піти у відпустку, як мінімум, на тиждень. Другий – з головою в роботу. Не буде часу навіть на те, щоб перекусити, і відразу ж забудеш про особисті справи.

– Думаю, мені варто подумати, – протягнула, розуміючи, що обидва варіанти з підступом.

У квартирі, на повній самоті, я швидше збожеволію, ніж зможу відпочити. А на роботі, безумовно, загнуся швидше, ніж зрозумію, як усе сталося. Утім, вирішувати все одно потрібно було. І, бажано, чим швидше, тим краще.

– Я б запропонував тобі для початку взяти відпустку, – протягнув задумливо начальник. – Розберешся з усім, можливо, помиритеся з чоловіком. Ну а якщо нічого не вийде і буде зовсім сумно, тоді прийдеш раніше, роботу я тобі знайду. У нас в оглядовій завжди рук не вистачає, будеш перший огляд робити. Підзаробиш.

Трохи подумавши, розуміючи, що кращого рішення просто не існує, я згідно кивнула. Тиждень на те, щоб подумати – це, безумовно, добре. До того ж, встигну не тільки у своєму житті розібратися, а й залагодити всі формальності нашого розлучення. На жаль, як би я не хотіла цього робити або навіть думати про подібне, але це не в моїй владі.

І ще з батьками поговорити потрібно буде. Для них Андрій не просто зять, а найкращий чоловік, якого тільки можна уявити поруч зі мною. Поза всякими сумнівами, за десять років нашого шлюбу він став сином для моїх батьків. Тому, як би безглуздо це не було, але я навіть не уявляла, якою буде ця розмова. Хоча, одне знала напевно – вона буде непростою.