Розділ 3-2.

Розділ 3-2.

Я не знала, як довго простояла на одному місці, дивлячись на каблучку. Доторкалася до неї, крутила на пальці й гірко посміхалася. Якщо так подумати, то за ці роки вона стала частиною мене, частиною мого життя. Здавалося, час в один момент завмер, і весь світ став маленьким, тісним, стиснувся навколо мене в одну мить. Я не могла поворухнутися, не могла відірвати погляд. Усі ті роки, які я провела в шлюбі, всі спогади, кожна маленька деталь була пов'язана також з цією каблучкою. І ось зараз вона стала чужою. Мені потрібно було її зняти.

Руки тремтіли, і я, хоч й намагалася зібратися, не могла приховати того, як боляче було це робити. Як же я не хотіла цього. Не хотіла нічого руйнувати, не хотіла розлучатися, таємно запевняючи себе, що все добре, що я впораюся. Для мене ця обручка була не просто прикрасою – вона була символом моєї вірності, надій і нашого з Андрієм кохання.

От тільки, кохання більше не було. Принаймні, щирого, взаємного і здатного долати труднощі. Надії канули в небуття. Усі мої надії випарувалися зараз, а надії Андрія, напевно, вже давно тихо розчинилися з часом. Про вірність, якщо чесно, навіть думати не хотілося. Зі свого боку, звісно, я була впевнена, а от з його, на жаль, у мене були великі сумніви. А коли є сумніви – це ще гірше. Кажуть же, що сумніви – це наші зрадники, які змушують втрачати щось важливе.

Зітхнувши, я намагалася не думати, який це має вигляд – наче я здаюся, наче ось так просто, в одну мить, витираю зі свого життя все, що пов'язано з ним. Але каблучка була жорстоким нагадуванням. Нагадуванням про те, що все, що було між нами, просто зникло. Нагадуванням про те, що весь наш шлюб, усі ті роки, проведені разом, тепер стали лише чужими спогадами, які я не можу більше утримувати...

– Це просто потрібно зробити, – видихнула в тишу, збираючись із думками. – Як буде ганебно, якщо я продовжу її носити...

Не давши собі часу подумати ще, накрутити себе, згадуючи Андрія, я швидко зняла каблучку. Зняла і відчула таке спустошення, що хоч вий. На очі одразу ж навернулися сльози, але я заборонила собі плакати. Сльозами, як кажуть, справі не допоможеш. Навіть якщо весь мій колишній світ зруйнувався, як і все колишнє життя, що я могла зробити?

Відмовитися від пропозиції Андрія розлучитися і спробувати повернути його? Але як можна «повернути» людину, яка не хоче боротися, не хоче бути разом? Можливо, мені варто було стояти біля дверей, забороняючи йому піти, вимагати від нього походу до психолога, вирішення всіх можливих проблем? Але він же не маленький хлопчик, якби хотів вирішити якусь проблему, що виникла, то не став би говорити про розлучення.

До того ж, невідомо, є в нього хтось чи ні. Цілком імовірно, що він не хотів стимулювати мене сильніше, тому обдурив.

Утім, собі брехати марно, я почувалася нестерпно важко. Занадто багато болю.

Щоправда, я не могла дозволити собі більше слабкості. Потрібно було рухатися далі, потрібно було знайти сили в собі і залишити цей важкий тягар у минулому. З кожним днем я забуватиму, з кожним днем вчитимуся бути іншою. І нехай цей біль буде зі мною, але живуть же якось інші жінки, перемагають усі труднощі.

З глухим стуком поставивши каблучку на стіл, я схопила свій телефон і одразу ж пішла в передпокій, не сміючи повертатися. Якщо Андрій захоче раніше повернутися, щоб забрати свої речі, тоді нехай захопить із собою і цей символ нашого шлюбу, який в одну мить розпався. Буде йому нагадування, що він так легко залишив позаду. Хоча, можливо, я перебільшую, і чоловік знайде своє щастя десь в іншому місці, там, де вже не буде мене.

Вискочивши з квартири, немов за мною скажені вовки гналися, я притиснула руку до грудей, а потім поправила пальто. На вулиці вже була зима, холодно, тому варто було одягатися тепліше. Але, звісно, на машині не так холодно. І рішення здавати на права, як і обзавестися своєю машиною мені допоміг прийняти дорогий майже колишній чоловік. Якщо не брехати, то я особливо ніколи не думала про те, щоб самостійно їздити на машині, але потрібно визнати, що зараз це сильно полегшувало мені життя. Як і подарунок Андрія на мій тридцятий день Народження – красива, компактна машина.

– Буду потім на цій машині іншого чоловіка возити, – під'їхавши до ветеринарної клініки, де працювала вже понад вісім років, починаючи з практики в інституті, протягнула задумливо. – Знайду собі молодшого чоловіка, щоб усі заздрили.

Невесело розсміявшись над власним жартом, я поспішила всередину, розуміючи, що все одно сьогодні запізнилася. Добре ще, що до першої операції залишалося ще півгодини, адже спочатку в нас була планерка. Реально, якби не інцидент із каблучкою, тоді б я точно встигла. Але, чи могла я справді без особливих емоцій зняти її, наче в цьому не було нічого особливого? Відповідь була дуже простою – ні. На жаль, усе, що трапилося зі мною в цей час, починаючи ще з учорашнього вечора, буде ще довгий час не давати мені жити нормально. Поза всякими сумнівами – Андрій залишив після себе глибоку душевну травму.

– Прошу вибачення за запізнення, – забігши в клініку, на ходу вітаючись із персоналом, я скинула пальто, схопивши медичний халат і зайшла в кімнату для нарад.

– Нічого страшного, – махнув рукою наш добрий власник клініки і за сумісництвом головний хірург. – Ти ознайомилася з операціями, які були заплановані на сьогодні? – уточнив він, подивившись на мене.

– Не встигла, – зізналася відверто.

Мала ознайомитися з усім учора вдень, але тоді я все ще хвилювалася через невтішний результат ЕКО. Після, коли нарешті змогла оговтатися, готувала вечерю і хотіла перевірити все ввечері. Ну і як підсумок, я дійсно прийшла непідготовлена. А це було, чого брехати, жахливе порушення своїх прямих обов'язків, адже від мене також залежав хід операції і життя тварин.

– У тебе є година, але після неї я хочу розуміти, що ти все знаєш, – трохи холодно видихнув Степан Аркадійович, приводячи мене до тями.