Розділ 3 – Душевні травми.

Розділ 3 – Душевні травми.

Подивившись на своє відображення в дзеркалі, я підібгала губи, розправила плечі і вийшла зі спальні, подивившись на Андрія, який зайшов у вітальню. Він виглядав пом'ятим, у тому ж одязі, що й був увечері. Загалом, весь його вигляд показував, що не тільки мені було «весело» цієї ночі. Утім, я вже встигла трохи привести думки у відносний порядок.

– Навіщо повернувся? – порушила виниклу тишу, зціпивши зуби, щоб не показати зайвих емоцій. Зробити це, чого брехати, було важче, ніж я думала. Моє зранене серце, побачивши чоловіка, буквально кровоточило, а емоції вирували всередині.

– Переодягнутися і забрати речі, – промовив спокійно він, затримавши погляд на мені.

Не очікував, напевно, що я вранці буду готова на роботу піти при всьому параді, а не валятимуся у вітальні, намотуючи соплі на кулак. Хоча, саме це я робила ще недавно, тож пишатися нічого. Та й слова Андрія боляче ранили. Він прийшов переодягнутися і забрати речі. Не передумав, не хоче поговорити, подумати про все ще раз, а дотримується прийнятого рішення. Утім, чого я очікувала?

Відвівши погляд, розуміючи, що в глибині душі все одно чекала, що він повернеться, захоче все виправити, але розбите, безумовно, вже не склеїти. Десять років наших стосунків пролетіли, немов одна мить, і залишився тільки біль. Але ж я завжди думала, що ми до кінця життя будемо разом, на старості ще станемо парою буркотунів, вимагаючи від дітей, щоб частіше привозили нам онуків. Але, на жаль, життя іноді підносить не найпрекрасніші сюрпризи.

– Іди, збирай свої речі, – відійшовши від дверей спальні, видихнула приглушено, відвернувшись.

Не варто мені думати про це, адже нічого доброго з цього не вийде. Лише туш потече і я знову скочуся в безодню відчаю. Та й живуть же якось покинуті дружини, знаходять сенс рухатися далі.

Відчувши запах алкоголю, коли Андрій пройшов поруч, я стрималася, не нагадуючи йому, що в нього хворий шлунок. Звичка, яка за роки життя разом буквально в'їлася в кістки. Звісно, я не забороняла йому пити на свята трохи, не влаштовувала безглуздих істерик, але, як лікарка, хоч і ветеринарний анестезіолог, розуміла, до чого це може призвести. До того ж, Андрій зіпсував свій шлунок, коли будував бізнес, бажаючи дати нашій родині найкраще, тож я відчувала також свою відповідальність.

Струснувши головою, я підійшла до дивана у вітальні і присіла, дивлячись на чорний екран телевізора, бачачи в ньому своє відображення. І, на жаль, побачене відображення не тішило. Здавалося, що я сама потрапила в якийсь темний світ самотності. Точно чорна смуга в житті. От тільки, невідомо, чи прийде за чорною смугою біла смуга.

– Я зібрав усе необхідне, – відсторонено промовив Андрій, вириваючи мене з думок.

Насупившись, я подивилася на чоловіка, а потім на невелику валізу, яку він узяв. Речей у нього точно було більше, набагато більше. Навіть його костюми в цю валізу не помістяться. Хоча, він же сказав: «найнеобхідніше», а решту, напевно, після купить. Хто ж у нове життя йде зі старими речами. Справді, краще все залишить. Або, можливо, його нова пасія приготувала для нього одяг, заповнивши всю шафу. Так-так, я досі не вірила, що в нього нікого немає! Точно нав'язливі думки якісь.

– Що робити з іншими твоїми речами? – уточнила, знову відвернувшись.

– Я прийду на вихідних і все заберу. Якщо будуть заважати, можеш скинути їх у сумки.

– Тобто, мені самій їх зібрати? – здивувавшись такому нахабству, я впилася в Андрія холодним поглядом. Невже він думав, що я і після вчорашнього буду із задоволенням для нього речі збирати?

– Я сказав, якщо будуть заважати. Прийду і сам зберу, не хвилюйся, – роздратовано промовив він, немов це я його кинула, от чесно.

– Ключі поверни.

– А як я зайду, коли прийду по речі? – поцікавився він крізь стиснуті зуби.

– Подзвониш у дзвінок, постукаєш у двері, підійде також дзвінок на телефон, повідомлення, – розвела руками, показуючи, що варіантів маса. – Раптом я буду не одна, коли ти повернешся. Сам розумієш, тепер я вільна жінка, що хочу, те й роблю.

– Ще не вільна!

– Так буду скоро, – точно на дикому адреналіні й азарті, бачачи, що Андрія чіпляють мої слова, продовжила напирати. – До речі, коли підемо подавати заяву про розлучення? Наскільки я знаю, якщо обидві сторони згодні і ділити нам нічого не потрібно, то швидко розлучають.

– А я бачу, ти швидко з цією думкою погодилася. Наче тільки й чекала, дізнавалася!

Загарчавши не гірше за дикого звіра, Андрій пафосно пішов. Хоча, ні, втік, залишивши мене саму. Ось тобі й сильний чоловік, навіть ключі не залишив. Утім, себе я почувала не краще. Руки тремтіли так, наче я пила всю минулу ніч, а не плакала, ледве віддерши себе від підлоги. На душі шкребли кішки і хвилинна насолода від «словесної перемоги» зовсім не тішила. Навпаки, хотілося плакати. Закритися у квартирі, залізти під ковдру, ховаючись так від зовнішнього світу і побути наодинці з собою, зализуючи рани, які ще довго будуть кровоточити.

– Але ж це ніколи не минеться, – прошепотіла в порожнечу, зрозумівши невтішну істину.

Нічого не зітреться в один момент, не забудеться, не перестане боліти. Просто, в один прекрасний день, я звикну до цього болю, навчуся жити далі. Правда, чи можна взагалі після подібної зради, а саме так я оцінювала вчинок Андрія, повірити іншому чоловікові? Як на мене, то відповідь очевидна – ні.

Закинувши голову вгору, я заплющила очі, важко дихаючи, збираючись із силами. Потрібно просто встати і піти на роботу. Перший крок завжди складний, але потім буде легше. І так, маленькими кроками я зможу знайти свій сенс життя.

Вставши, я стиснула руки в кулаки і застигла. Опустивши погляд на свою праву руку, на безіменному пальці якої була моя обручка, я гулко ковтнула. Каблучку я не знімала протягом семи років. Як Андрій надів її на мій палець на весіллі, так я і зрослася з нею.

І зараз я мала зняти її самостійно...