Розділ 2 – Усвідомлення дійсності.

Розділ 2 – Усвідомлення дійсності.

Звісно, після того, як Андрій пішов, я не думала про те, що мені потрібно повечеряти, змити з себе тягар цієї розмови або зробити хоч щось. У мене навіть сліз не було, щоб плакати. Спочатку я стояла посеред вітальні, не в силах зробити жодного кроку, а потім, коли ноги жахливо затекли й підгиналися, просто впала на підлогу, не в силах прийти до тями.

Я навіть не думала ніколи, якою буває зрада близької людини. Що при цьому відчувають інші, і що відчую я, якщо це колись станеться. І ось, це сталося і без моїх фантазій, але я нічого не відчувала. Немов якийсь механізм у мені зламався. Нутрощі стиснуло болем, від якого вдавалося через силу дихати, але я все одно нічого не відчувала. Як робот, не інакше. Бездушна лялька, з якої викачали останні сили.

Напевно, у всьому винна ще вчорашня звістка про невдале ЕКО. Я вже трималася з останніх сил сьогодні, а Андрій, немов на зло, прийшов мене добити. Чи він одразу ж про все сказав, бо боявся, що я знову почну говорити про нову спробу? Ну так, це була не перша наша надія, яка несподівано зруйнувалася, а друга. Але ж жінки роблять по п'ять, десять ЕКО і нічого, не опускають руки. Вони борються, вірять, що їхні зусилля будуть винагородженні.

Протяжно видихнувши, забороняючи собі думати про дітей, я стиснулася на підлозі, обхопивши коліна руками. Можливо, навіть добре, що в нас нічого не вийшло. Усе-таки руйнувати сім'ю з дитиною ще складніше, і я б зовсім не хотіла подібної долі своїй дитині. Хоча, є ймовірність, що тоді й руйнувати б нічого не довелося.

Невесело розсміявшись, сильніше притиснувши коліна до грудей, коли мій сміх здався моторошно самотнім у порожній квартирі, я втупилася обличчям у коліна і розридалася. Плакала так, що дихати важко було. Я буквально задихалася від ридань, не раз ударяючи кулаком по грудях, щоб заглушити цей біль. Але він, як на зло, не проходив. Хоч бери й діставай розбиті уламки серця з грудей, які залишив після себе мій гаряче коханий чоловік.

– Усі твої обіцянки – брехня, – прошепотіла в порожнечу, пам'ятаючи його слова перед весіллям і на самому весіллі. Він тоді таким зворушливим був, обіцяв берегти мене й кохати все життя. Клявся, що ніколи не відпустить мою руку, і я вірила.

Вірила, любила його, на все готова була. Але, виявляється, ця готовність не потрібна нікому. Перша перешкода і він втомився! І замість того, щоб боротися разом, прийти і пояснити мені, що не так, чому все так відбувається, він просто пішов!

– У нього точно є інша, – виплюнула крізь зціплені зуби, розуміючи, що це пояснило б усе!

Ну не буває такого, що людина змінюється настільки! Не буває і все тут. До того ж, є ж психологи, психотерапевти, психіатри на худий кінець, які допомагають розібратися в причинах і наслідках, з можливістю подолати проблему. Але... вже не мій Андрій не подумав про це, а відразу ж захотів розлучення. Підсумок – він мене зраджує. І, можливо, вже давно.

– Ненавиджу...

Прикривши очі, не в силах думати про це більше, я так і залишилася лежати на підлозі. Думки стрибали в голові, немов божевільні. Іноді я розплющувала очі, дивлячись в одну точку, але не бачачи взагалі нічого, а потім знову заплющувала. На жаль, після істерики, маячних думок, ненависті, прийшла апатія. Я усвідомила те, що відбувається, десь на задвірках свідомості, розуміючи, що це кінець, намагалася прийняти новий факт свого життя, але не могла.

Я була морально і психологічно на межі. Наче наді мною зібралися грозові, темні хмари, які не думали навіть зникати. Усе в одну мить потьмяніло, втратило барви, здавалося примарним, як у старих фільмах, коли кольори вимиті й світ стає сірим і млявим. Я намагалася дихати, але кожен вдих віддавався в грудях гострим, ріжучим відчуттям, нібито мені хтось стиснув легені.

Але ж я навіть не усвідомила ніколи, наскільки важливий для мене Андрій і скільки місця він займає в моєму житті. Виявляється, без нього і немає поруч нікого. Мама дзвонить один раз на день, в обід, тато раз на тиждень, на вихідних, а подруга тільки одна в мене залишилася – заміжня, вся в турботах про чоловіка і їхніх двох доньок. Але це нормально, коли у всіх є справи. Я теж завжди зайнята була, вдень на роботі, ввечері вдома поралася, а в перервах боролася зі своїм організмом, бажаючи взяти на руки бажаного малюка.

Розплющивши очі ширше, від чого мій погляд здригнувся, я важко ковтнула в'язку слину. Але ж правда, останній, напевно, рік я боролася за наше майбутнє виключно сама. Та й до цього рік Андрій, здається, перестав вірити в те, що в нас щось вийде. Тоді ще, роблячи перше ЕКО, ми навіть обговорювали, що більше не будемо піддавати мій організм негативному впливу гормонів. Тоді ще Андрій запевняв мене, що це шкідливо. Невже він відтоді завів собі коханку і тому не захотів продовжувати? Знайшов варіант кращий, без багажу проблем?

Закривши очі руками, я розлючено загарчала, не маючи сил більше терзати себе сумнівами. І в цей же час задзвонив мій телефон, змушуючи мене насупитися. Утім, жодного бажання відповідати на дзвінок у мене не було, тому я благополучно його ігнорувала. Хай хоч увесь світ з розуму зійде, мене нічого не хвилювало.

– Це ніколи не припиниться... – прошепотіла пригнічено, розуміючи, що телефон залишився на кухні. Під час приготування вечері я залишила його на тумбочці.

Крехтячи, немов стара, я встала з підлоги і попленталася на кухню, примружуючись від яскравого світла. Реально, від несподіванки я навіть застигла, не в силах зрозуміти, що відбувається. Невже я всю ніч провалялася на підлозі у вітальні? І як не зрозуміла, що вже настав світанок? Зовсім з глузду з'їхала?

– Що не так? – Рявкнула, схопивши телефон і відповівши на дзвінок.

– Марічка...

– Яка Марічка? Ви помилилися номером, – промовила, стримуючи роздратування.

– Точно не Марічка?

Не слухаючи подальших слів п'яного співрозмовника, я вимкнула дзвінок, а потім подивилася на котлети в каструлі. Після смаження я їх зазвичай трохи пропарювала, щоб м'якшими були і смачнішими. Старалася. Поморщившись, я схопила маленьку каструлю, викинувши все у відро для сміття.