Глава 8

Я ніколи не любила вечірки.

Мене завжди виховували в строгості, вчили, що найважливіше - дисципліна, освіта, самоконтроль. Після занять в університеті я йшла додому, сідала за конспекти, готувалася до наступних пар.

Але того вечора все пішло не так.

- Та ти що! Там буде вся золота молодь, - умовляла мене подруга, її очі блищали від передчуття. - Ти що, хочеш сидіти вдома і пропустити таке?

- Мені завтра рано вставати, - відмовлялася я, не бажаючи вплутуватися в цю затію. Я б почувалася там чужачкою. Я й гадки не мала, що робити на таких тусовках. 

- Господи, ну раз у житті можна, Ніно! Та я зуб даю - там будуть усі круті хлопці! Тобі давно пора почати з кимось зустрічатися. Або хоча б цілуватися навчитися! 

Вона відкрила мою шафу і дістала звідти найкоротшу сукню, яка у мене була. Я її жодного разу так і не наважилася одягнути. Якби батько мене в такій побачив - вигнав би з дому. Лізка вбрала мене, нафарбувала, зробила з мене справжню ляльку. Я й не думала, що можу мати такий вигляд.

Довелося одягнути довге пальто, щоб прошмигнути повз батьків у зухвалому вбранні.

Так я опинилася на тій вечірці.

І так я вперше побачила його.

Яна Безсонова.

Високий, небезпечний, із хижим прищуром. Татуювання визирали з-під рукавів чорної футболки, а в руках він тримав склянку з чимось темним. Багатий, розпещений син чиновника, для якого не було заборон.

Коли я побачила його, то потонула. Весь вечір не зводила з нього очей, але він мене не помічав. Він вів себе  так, немов хотів забутися. Весь його вигляд говорив: «Не підходь.»

А все ж мені хотілося підійти.

Але я боялася.

Я ніколи не була тією сміливою, розкутою дівчиною, яка могла б легко заговорити з таким хлопцем, як він. Я взагалі не знала, як поводитися з хлопцями. Ну, не рахуючи тих, що разом зі мною були учасниками всіляких наукових гуртків і подовгу сиділи в бібліотеці. 

Він виглядав небезпечним. Тим, з ким краще не зв'язуватися. Його темна аура давила і водночас притягувала. Він відшивав дівчат одну за одною. Дивився на них із презирством. А я стояла в кутку кімнати, пила лимонад і спостерігала за ним, відчуваючи, як усередині живота тріпочуть метелики.

Але в мене не було жодного шансу. Такий, як він, не зв'язується зі звичайними дівчатками-ботаніками. Він був на рік старший, в університеті про нього ходило багато пліток. Не найкращих, до речі. Але це все одно не могло розчинити мою зацікавленість ним. 

Подейкували, що він був закоханий в одну з першокурсниць. Навіть усіх дівчат заради неї відшив. Але зараз він був один. І не виглядав щасливим.

Коли вечірка добігла кінця, я вирішила, що пора йти. Причин затримуватися не було. Ян жодного разу не глянув у мій бік.

Я зітхнула і пішла шукати свою подругу. Вона пішла за напоєм і десь зникла в будинку. 

Але, звернувши в коридор, натрапила просто на нього.

Він стояв, привалившись до стіни, з опущеною головою. З ним явно було щось не так. Можливо, він перебрав на вечірці. Я завмерла. І в цей момент він підняв на мене погляд і весь мій світ перевернувся.

Я відкрила рот, щоб щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Щоки спалахнули, серце заколотилося, але я все одно не змогла відвернутися.

А Ян дивився так, ніби вперше побачив мене. Хоча взагалі-то так і було. До цього ми жодного разу не перетиналися в університеті. 

У його погляді хлюпався туман  і щось іще. Щось дике. Небезпечне. Безжальне.

А потім...

Він схопив мене. Ривком. Без попередження. Не сказавши жодного слова. Я не встигла навіть пискнути, як він затягнув мене в найближчу спальню і зачинив за собою двері.

- Що ти робиш? - запитала я злякано.

У кімнаті було темно. Він усе ще тримав мене і дихав просто в шию. Його міцні пальці впивалися в мою шкіру до болю. І серце від страху калатало, немов скажене.

- Я бачив як ти дивилася на мене весь вечір. Поглядом пожирала. Така сама як усі, так, лялечко? Хочеш мене? Скажи - хочеш? Я можу дати тобі це. Прямо зараз.

Музика гриміла так голосно, що ніхто не почув мого крику. Я билася, виривалася, але він не чув. Його  пальці врізалися в мої зап'ястя, боляче, до синців. Він збожеволів. Він і справді той демон, про якого всі говорили. Він не знав пощади. Не знав відмов. Не знав кордонів.

Я билася в його руках, як загнана тварина, але він був сильнішим. Занадто сильний.

- Відпусти мене! - я задихалася, кричала, намагалася вирватися.

- Заткнися.

Його голос різанув по вухах. Глухий, п'яний і чужий.

- Ви всі такі. Тільки прикидаєтеся...

Я рвонулася, вдарила його по грудях, спробувала відповзти, але він стиснув мої зап'ястя, пригвоздивши мене до матраца.

 Я просила його зупинитися. Але Ян, здавалося, збожеволів.