Розділ 10

Мія

Вранці прокидаюся рано. Лежу й боюся поворухнутися, щоб не розбудити Олексія. Він усю ніч стогнав – напевно, від болю. Я пам’ятаю його страшні рани! Здогадуюся, що швидко вони не заживуть.

Блідий. Губи майже зливаються з кольором шкіри. Йому, напевно, потрібно лежати в лікарні. А він бігає і займається координацією рятувальної операції.

Негарно вчора вийшло. Просто він так на мене дивився, що я раптом злякалася, попри його присягання… Треба попросити вибачення, але що сказати на виправдання?

Коли втомлююся безцільно лежати, виповзаю в душ. Сьогодні голова болить набагато менше. А ребро, навпаки, прострілює різким болем від кожного необережного руха, нагадуючи про позавчорашні події.

Одягаюся і беруся чекати. Гортаю новини. Цифри загиблих і постраждалих зростають. Місцева влада не справляється з масштабами катастрофи. Бракує людей і техніки. З усього світу сюди їдуть рятувальні команди, щоб допомогти дістати з-під завалів людей, поки ще є надія, що вони живі.

Я божеволію від невідомості та хвилювань за тата. Сподіваюся, вночі його знайшли. Можливо, нас поки не сповістили через якісь бюрократичні нюанси… Навряд чи списки оновлюються щохвилини. Напевно, бракує людей, які обдзвонюють родичів. Або в нічний час вони сплять.

І з Іваном, напевно, щось сталося. Він мав повернутися ще до землетрусу. Але ніхто з гостей його вранці не бачив – отже, у готель він не приходив. Як дізнатися, де він і що з ним? Олексій подав брата до списку зниклих. Але не зміг вказати точне місце, де його шукати.

Тільки б тата швидше знайшли…

На тумбі вібрує телефон Олексія. Він крізь сон не чує його й не прокидається. Хто б там не був, я не можу за нього відповісти. А що як це інформація – про тата? Або чоловік знайшовся? Або телефонують із посольства, що відкрився аеропорт і можна транспортувати поранених?

Якби Лінда щось дізналася, то одразу подзвонила б мені. Але моя трубка ніби померла…

Вібрація припиняється, але за короткий час поновлюється знову. Кров розганяється. Мені здається, цей дзвінок може бути дуже важливим.

– Олексію, прокинься, – торсаю його. – У тебе телефон увесь час дзвонить.

Він розплющує очі не одразу, але я встигаю прийняти виклик і приставити йому слухавку до вуха.

– Так, мамо. Так, усе гаразд. Відсипаюся. Нормально. Добре, я зрозумів… Як тато?

Свекруха. Я трохи відходжу вбік, щоб не підслуховувати й не лізти в їхні внутрішньосімейні справи. Вона сама поранена, але не відходить від чоловіка, у якого – важка травма. Йому терміново потрібна операція, однак тут її робити не беруться.

– Зрозумів… З консулом я в контакті. Сто відсотків. Щойно, так одразу. Добре, зараз зв’яжуся з консульством Німеччини. Але поки що не було повідомлень про відновлення роботи аеропорту. Ні, нічого нового, я б знав. Зараз перекушу й поїду до готелю. Пізніше до вас під’їду. На місці вирішимо. Так, зі мною. Начебто, нормально. Міє, як ти почуваєшся? – звертається до мене. – Болить голова?

– Уже краще, дякую.

Свекруха цікавиться моїм здоров’ям? Приємно… Але як вона відреагує на інформацію про те, що я – з Олексієм? Не буде потім неприємностей? Вона виявилася несподівано консервативною.

– Мамо, я пам’ятаю, звісно. Все зроблю, можеш не турбуватися. Лежи відпочивай. І зв’яжися з Анною. Як там у них? Михайло прийшов до тями? Яка їм потрібна допомога?

Вони ще трохи обговорюють людей, яких я не знаю. На весіллі було багато родичів і ділових партнерів, більшу частину імен я не запам’ятала… Багато хто тепер лежить із травмами в лікарнях.

– Мамо, усе під контролем. Так, з офісом я на зв’язку, там все гаразд. Тато перед від’їздом вказівки залишив, не хвилюйся. Вони чудово без нього працюють. І не плач, будь ласка. Я знайду Івана. Ну, як я можу тобі це гарантувати? Роблю все, що можливо.

Він нарешті прибирає слухавку від вуха.

– Часу вже до біса. Ти ще не снідала?

Добре, що я заздалегідь зібралася. Бо далі ледве встигаю перебирати ногами – Олексій буквально біжить до ресторану, їмо майже на ходу й одразу вирушаємо до готелю.

Як і напередодні, він залишає мене в наметі з волонтерами. Здебільшого тут – жінки та діти. Чоловіків майже немає – лише кілька старих. Вони живуть тут із позавчорашнього дня. Їжу готують на багатті, щось періодично підвозить машина Червоного Хреста. Саме тут чітко відчувається весь жах катастрофи.

Намагаюся виконувати приписи лікаря і не бігати, але сидіти на місці нестерпно. Поки Олексій ходить біля готелю, я теж підбираюся ближче, сідаю на камінь і здалеку спостерігаю. Він не дзвонить і не пише мені. Мабуть, новин немає.

Лінда в лікарні теж у невизначеності.

– Дівчинко моя, ти тримайся поки що Олексія. Федір обіцяв Артуру, що вони про тебе подбають. Бєлови – надійні та впливові люди.

– От і навіщо я придумала це весілля? Вічне літо, тепло, сонце, зелень. Ну й що, що в нас усе лисе й голе? Здалися мені ці фотографії! Зате не було б цього жаху! – реву їй у слухавку.

Нерви на межі…

Олексій з’являється за години дві з великою сумкою.