Розділ 9

За кілька нескінченно довгих годин мені вдається зв’язатися з усіма довколишніми лікарнями, поліцією, посольством і встановити долю майже всіх родичів і гостей. Що з іншими – поки що невідомо, в жодних списках їх немає. Рятувальні роботи тривають.

Серед друзів, які відмовилися від екскурсії та відпочивали у своїх номерах, на жаль, є жертви.

Тих, хто в холі очікував посадки в автобус, спочатку заблокувало в будівлі конструкцією критої тераси, яка обвалилася, а потім – поверхами, що фактично впали на один бік. Люди дістали поранення різного ступеня тяжкості, але, на щастя, залишилися живі.

У тата – серйозна травма хребта. Мама телефоном із лікарні шукає клініку, яка погодиться прийняти його, щойно місцевий аеропорт відновить роботу і з’явиться можливість вильоту.

Куди подівся Іван, з’ясувати поки що не вдалося. Ніхто не пам’ятає його в будівлі перед землетрусом. Маю підозру, яку я навіть собі озвучити не наважуюся. Пам’ятаю, як він під час весілля виводив із залу свою дівку. Здається, її звуть Наталка. Він кілька місяців тому прилаштував її п’ятим колесом у віз нашої бухгалтерії. Вона гордо називає себе бухгалтером, хоча виконує роль помічниці або дівчинки на побігеньках. Жодного схвального відгуку про її розумові здібності я ще не чув.

Як вона тут опинилася – навіть гадки не маю. Не вірю, що брат міг її запросити – він зовсім не ідіот і не самовбивця, особливо коли на кону стоїть посаг такого розміру і наша родина вкрай зацікавлена в злитті капіталів із Дроздовими. Поставити на кін статки й все програти – зовсім не в його характері.

Хоча Артур Дроздов на вигляд ще бадьорий, поспіх із весіллям натякає, що залишилося йому недовго. А це означає, що скоро Іван займе місце директора «ДроздМету». Гадаю, жодна людина при здоровому глузді не стане наражати на потенційну небезпеку шлюб із Мією Дроздовою, навіть заради найбільшого й неземного кохання. А брат – цілком земний, меркантильний чоловік, до втрати пульсу амбітний, який добре знає ціну грошам і вміє прораховувати вигоду на далеку перспективу.

Та й Наталка ця не справляє враження жінки, заради якої такий, як Іван, кинеться у вир із головою. Гарненька, чистенька, але дурна, аж світиться. Кілька разів мав нещастя перекинутися з нею декількома фразами – на пару перепихів згодиться, якщо базікати не буде, але не більше.

На жаль, ця панянка – єдине пояснення, куди міг зникнути Іван наступного ранку після весілля. Звучить неймовірно й надто ризиковано. Але інакше я навіть не припускаю, де він може бути. Утім, якщо він ходив до цієї Наталки, то вже прийшов би. А його немає – і це дуже погана ознака…

Провідавши в лікарні батьків, повертаюся до Мії. Бліда, розгублена, сидить на якихось тюках і дивиться на мене з надією. Вона чекає інформацію про батька, але мені нічим її потішити. На жаль, зі слів Лінди, ми знаємо, що незадовго до землетрусу Артур пішов з адміністратором кудись углиб будівлі, щоб обговорити щось щодо вечері – за планом учора мали святкувати другий день весілля. Його телефон і рюкзак залишилися в холі, і зв’язку з ним немає.

Постраждалих, які не потребують госпіталізації, тимчасово розміщують у наметах, розгорнутих Червоним Хрестом або місцевими волонтерами. Напевно, це – непогане рішення, але в Мії зламано ребро, і їй краще спати на повноцінному ліжку.

Мені вдається знайти номер у третьосортному готелі віддалік від пляжу. Добротна сучасна залізобетонна коробка для туристів із невеликими статками виявилася набагато сейсмостійкішою, ніж пʼятизірковий готель. І тепер її власники в буквальному сенсі збирають вершки – продають затрапезні номери за десятикратною ціною.

Щоправда, вільний номер є тільки один, причому – одномісний. Але адміністраторка телефоном запевнила, що ліжко досить широке, для двох. А головне – там є душ і гаряча вода. Після пекла, яке ми пережили, потреба в розкоші та шовкових простирадлах відходить на останній план. Хочеться швидше впасти на щось м’яке й забутися до ранку. А ранок, як відомо, мудріший від вечора. Але не думати, як інші можуть сприйняти нашу спільну ночівлю, я не можу.

Усі ми тією чи іншою мірою – заручники або навіть раби суспільної думки. Я багато років відчуваю це на власній шкурі, і зовсім не хочу, щоб ім’я Мії полоскали в плітках. Але знайти другий номер мені не вдається, і я погоджуюся на те, що є…

Мія понуро окидає поглядом малопривабливу коробку. Частину вікон, що випали, уже встигли забити фанерою. Подекуди робітники поспіхом міняють скло.

Впускаю дівчину в номер. Він має доволі сумний вигляд. Без сумніву, і тут землетрус намагався навести свої порядки. На стінах стирчать гачки – найімовірніше, раніше висіли картини або якісь прикраси. Шафа перекошена, дверцята стирчать і не зачиняються. Ні графина, ні склянок для води на столі немає.

– Це – мій номер? – невпевнено запитує Мія, скривившись.

Так, принцесі на горошині таке навіть у кошмарному сні не насниться. Але це однозначно було найкращою пропозицією на сьогоднішню ніч.

– Наш номер, – роблю акцент на слові «наш», щоб одразу позначити правила.

– Наш? – у голосі відчувається страх, і це мене не на жарт лякає.

Сірі стіни й не дуже біла постільна білизна її вразили не так сильно.

– Іншого немає, це – єдине, що вдалося знайти. І то за великим блатом.

Підштовхую її всередину. Вона трохи впирається, але входить.