Розділ 8

Розплющую очі. Ніздрі забиває характерний лікарняний запах. Поруч хтось кашляє. Чую неголосну розмову місцевою говіркою. Крізь нещільно зачинені жалюзі заглядають сонячні промені.

Тіло болить, особливо плече. Вчорашній день – як на долоні, кожну хвилину пам’ятаю з усіма подробицями. Кошмар, що став найщасливішим днем мого життя. Тому що я провів його з Мією.

Спасибі тобі, ангеле-охоронцю, що відігнав нахабну тітку з косою і не віддав мене їй. І що рятувальників пригнав вчасно, і вони встигли…

Піднімаю руки – обидві забинтовані, навіть пальців не видно. Практично мумія – можна людей лякати. Треба попросити когось сфоткати – пошлю Богдану для приколу. Він оцінить.

Лежати тісно. Але тепло і якось особливо затишно. Перемагаючи біль, повертаюся на бік. Натикаюся поглядом на знайомі блакитні очі.

– Я все-таки помер і потрапив до раю?

Залишитися серйозним не виходить – губи мимоволі розтягуються в усмішці. А серце… Воно, як пес, що зустрів свого господаря після тривалої розлуки. Скаче, крутиться, махає хвостом і аж скиглить з радості.

Я – не просто щасливий. Мій стан не описати словами. Я зараз – найпотужніший у світі феєрверк.

– Тіпун тобі на язик, Олексію! Не вгадав, – Мія усміхається, а я – дурень-дурнем… Витріщаюся на неї й божеволію від солодощавого ваніліну всередині.

Я не маю жодної ідеї, що вона робить у моєму лікарняному ліжку. Але це так чудово, правильно й необхідно, що я знову і знову подумки дякую небесам – без їхнього втручання, напевно, не обійшлося.

Мабуть, я все ще перебуваю під впливом наркозу й погано контролюю свої дії. Емоції топлять мене, штовхають уперед, і я торкаюся теплих дівочих губ. Пам’ятаю, як робив це вночі за мить до того, як відключився, але не встиг запам’ятати смак. Нічого не встиг. Фантазія летить уперед, я мрію… Але Мія відсторонюється.

– Олексію, не треба. Нам не можна… – бурмоче злякано.

Дуже добре розумію слова з часткою «не», коли йдеться про особистий простір. Про всяк випадок трохи відсуваюсь на край ліжка, щоб зобразити видимість дистанції та не бентежити дівчину…

Мія – дружина Івана. Нагадую собі й із жалем зітхаю. Казка закінчилася.

– Як ти? Лікарі тебе оглянули? – гальмую емоції та вмикаю мозок. – Що сказали?

– Ой, зі мною майже все гаразд! – Мія знову тараторить, і я сприймаю її голос як найприємнішу музику. – У мене – невеликий мозкотрус…

– Струс мозку? – уточнюю.

– Не будь таким нудним. Якщо землетрус – це струс землі, то чому не мозкотрус за аналогією? Загалом, я бахнулася невдало об підлогу, коли все почалося. Ну й ребро зламано – мабуть, шафою придавило, і забої там ще – дрібниці…

– І як порадили лікувати? – голова активно працює над планом дій на найближчий час. Добре, що в мене немає мозкотруса і я можу покластися на свої розумові здібності.

– Сказали полежати кілька днів і налаштовуватися, що ребро болітиме довго, – Мія відмахується. – Якби ти бачив, з якими травмами тут людей привозили, зрозумів би, що я майже абсолютно здорова.

– Міє, нехай твій стан оцінюють лікарі, – говорю суворо. 

Далеко не всі серйозні травми дають знати про себе відразу. Іноді вони спочатку непомітні. Де гарантія, що в нинішній ситуації її оглянули достатньо прискіпливо?

– Не командуй! Я твої руки бачила. У тебе там м’ясо клаптями висіло й кістки було видно! Знаєш, скільки швів тобі наклали? – замислюється. – Голова дірява – забула, – б’є долонею по лобі. – Але багато! Ти стільки крові втратив, що всі тут здивувалися, як ти так довго протримався, – тараторить у звичному для себе стилі.

– Я намагався… Боявся залишити тебе саму.

– Ой, я так перелякалася, що ти помер, як почала волати. Гадаю, на іншому боці земної кулі було чутно. Раптом від жаху голос прорізався. Джельсоміно [1] сто відсотків відпочиває. Ясна річ, усі збіглися подивитися, що там за оскаженіла білка. Може, побоялися, що через мої крики новий землетрус почнеться. Пригнали пожежну машину з величезною драбиною. Спустили нас. А я як розгледіла твої руки, так знепритомніла. Нас завантажили й привезли сюди. Тут народу… І чоловіків місцевих – купа. Я їх побоююся. Вони дивляться так… лячно…

Сміюся. Пам’ятається, про мене вона говорила те саме. Але як же добре, що Мія все-таки змогла покликати на допомогу. Чи мав я шанс вибратися, якби рятувальники ще трохи затрималися?

– З тобою мені спокійніше… Я тобі не заважала спати? – схоплюється і починає хвилюватися.

– Гадки не маю. Я тебе тільки зараз помітив.

Мабуть, під ліками я проспав усю ніч як убитий.

– Тут із місцями проблема. Людей усе везуть і везуть. Ось я і подумала, що так буде правильно, – вона винувато усміхається.

– Ну і чудово, молодець, – підбадьорюю. – Бачила когось із наших? – ставлю болюче запитання. Звісно, що Мія вже мені розповіла б, якщо так.

– Тут такий хаос був, що нічого не зрозуміти. Поліцейський сказав відпочивати поки що, вони складають списки. А потім я заснула, – додає збентежено. – Страшенно спати хотілося. Я попередню ніч майже не спала.