Розділ 7

Олексій

– Просто я міг тобі допомогти – і зробив це…

Навіть якби не міг, то бився б, поки живий. Зробив би все можливе й неможливе. Сам здох би, але Мію витягнув… Про все на світі тієї миті забув, тільки про неї думав. І начхати, що вона – не моя і моєю ніколи не буде. Головне, щоб жила…

Я не знаю, як пояснити свою одержиму мотивацію. Немає таких слів, щоб висловити бодай частину моїх почуттів та емоцій у ті нескінченні хвилини, коли я розгрібав каміння й арматуру, а потім ламав ту шафу. Добра, міцна. Мабуть, друга за міцністю річ у цій будівлі після шахти ліфта.

Шафа-рятівниця. І водночас саме вона не давала мені дістатися до Мії й витягнути її. Яким дивом я її здолав? Де взяв суперсилу? Яким дивом встиг? Яким дивом жодна з балок, жоден з уламків, які падали на мене того часу, не виявилися смертельними?

Диво… Ніби хтось зверху допомагав – не інакше.

Герой…

Смішно. Просто одержимий.

Жодної логіки. Жодної краплини надії.

Хіба про таке розкажеш дружині брата? Ні, це не дозволено. Я не маю права принижувати її своїми почуттями й ставити в незручне двозначне становище. Я врятував її… тому що врятував би будь-кого, хто опинився б на її місці. І нехай це – лише частково правда, але й не зовсім брехня.

Поштовхи затихають. Пил осідає. Картина армагеддону стає чіткішою і жахливішою. Скільки знадобиться днів, тижнів, місяців, щоб розібрати всі завали? Чи дочекаються допомоги ті, хто опинився під ними? Що там із моїми рідними та гостями? Повна невизначеність. І страх…

Той самий, мій старий приятель, якого так важко було позбутися після колонії. Привіт, шарлатани. Здається, я знову – ваш клієнт. Мій страх – не тихий і майже не шкідливий, який повільно заповзає за комір, змушує серце прискорено битися, а шкіру – пітніти. Мій страх – це торнадо, смерч, що закручує всі нутрощі й загрожує вирвати їх через горлянку. Він паралізує. Зводить із розуму. Змушує здійснювати нелогічні, неадекватні вчинки. Після яких один шлях – у психлікарню.

Ні, до крайньої стадії мені ще далеко. Але я відчуваю, як насувається мій особистий армагеддон. Але ж думав, що за дев’ять років впорався…

Страх – ірраціональний. Не виходить чітко сформулювати, чого саме я боюся. Усього й одразу. Просто серце зупиняється і відмовляється битися, ніби готується померти.

Кумедно, що страх наздоганяє мене тепер, коли Мія вже зі мною, коли найжахливіше й безвихідне залишилося позаду. Він ніби навмисно вичікував, коли я розслаблюся і не зможу йому протистояти! Але хіба страх підпорядковується якійсь логіці?

Намагаюся згадати дихальні вправи. Я повинен здолати мого особистого монстра. Я вже не той дев’ятнадцятирічний хлопчисько, який боявся навіть своєї тіні, боявся болю, приниження, незнайомих голосів, озирався в холодному поту на кожен шепіт. Боявся не впоратися, не вистояти, не зуміти дати відсіч. Зараз здається безглуздим і навіть смішним, що монстр і далі переслідував мене після колонії, коли мені вже нічого не загрожувало. Але психіка – річ таємнича…

Вирівнюю дихання. Присягаюся собі, що зателефоную батьковому шарлатану і призначу йому зустріч. Дотримуватимуся всіх його вказівок. Але спочатку я маю вибратися звідси, передати Мію лікарям, знайти батьків і брата, усіх гостей, допомогти їм повернутися додому. До того я забороняю звірові, що пожирає мою душу, піднімати голову…

Немає жодної гарантії, що все закінчилося. Будь-якої миті земля знову може ожити й спробувати скинути зі свого покрову те, що побудували на ній люди. Вкотре нагадає людству, наскільки воно слабке й безпорадне перед силами природи.

З нашого місця не видно, що відбувається внизу. Плити горішнього поверху покосилися, причому кут нахилу небезпечно великий – до краю не підійти. Камені під ногами нестабільні. Самим нам ніяк не спуститися – треба чекати допомоги фахівців.

Неохоче випускаю Мію з рук і встаю на повний зріст, щоби за можливістю оцінити ситуацію і подати знак, що ми тут. Прислухаюся. До криків людей додається гарчання техніки: ймовірно, почали розбирати завали й рятувати тих, хто потрапив у пастку.

Знімаю закривавлену футболку й чіпляю вище на шахту ліфта. Сподіваюся, її помітять і зрозуміють, що ми тут і потребуємо допомоги.

Разом із кров’ю витікають сили. Знову сідаю, впираючись спиною в бетон, і саджаю Мію на коліна. Коли міцно обхоплюю і притискаю її до себе, ніби надздібності з’являються. Біль від ран вщухає. Внутрішній звір скиглить і відступає.

Мія про щось базікає, ставить безглузді провокаційні запитання. Напевно, відволікаючись на порожню балаканину, їй легше переживати жах і невідомість. А я б краще помовчав, насолоджуючись близькістю її тіла. Тимчасовим, але таким необхідним мені зараз контактом.

Вона зовсім близько. Я можу дихати її тонким ароматом, який несила перебити навіть товстому шару пилу. Можу нахилитися і поцілувати. Думаю про це постійно. Звісно, нічого такого я собі не дозволю. Але хоч помріяти можна?

– Я тобі зовсім не подобаюся? – Мія заганяє в глухий кут черговим запитанням. Дражнить мене.

– Із чого ти так вирішила? Подобаєшся, звісно.

Намагаюся говорити спокійно, хоча всередині тремчу. Надто тонкий піді мною лід. Щохвилини доводиться нагадувати собі, що вона – дружина Івана.