Розділ 6

Усе відбувається миттєво. Настільки швидко, що зрозуміти що-небудь просто неможливо – розумові процеси включаються набагато пізніше.

Колись я їхала в автобусі та, готуючись до виходу на наступній зупинці, йшла до дверей. Тієї миті на дорогу вискочив великий собака, і водій різко загальмував. Я не втрималася на ногах і полетіла, дивом не діставши серйозних ушкоджень.

Того разу все сталося дуже швидко, але кожна мить супроводжувалася роботою мозку і фіксацією фактів. Я чула вереск гальм ще до того, як почала падати, відчувала, як мене відриває від поручня і за інерцією кидає в прохід, як я лечу і приземляюся.

А зараз не розумію, що відбувається. Мить – опиняюся на підлозі між ліжком і шафою, боляче вдарившись головою. Перед очима – темрява й кольорові кола. Але я і не намагаюся залучити зір – не до того. У вухах гуркіт – на мене падає небо.

Звісно, це ніяке не небо, а стеля, дах і, можливо, стіни. Але, за відчуттями, падає саме небосхил. Настає кінець світу. Апокаліпсис.

Одна мить – і все. Я померла?

За інерцією кричу, але дуже швидко рот забивається пилом, і мені вдається тільки хрипіти.

Усе навколо ходить ходором, ніби я на кораблі потрапила в страшний шторм. Перша думка: зараз підлога відірветься, і я полечу вниз. П’ятий поверх – розіб’юся на смерть, зірвавшись у безодню. Опори піді мною немає. Навіть не розумію, чи лежу горизонтально і з якого боку земля. Повна втрата орієнтації в просторі.

А простору теж немає! Небо, що впало, прибило мене до того, що недавно було підлогою.

Друга думка яскравим спалахом – слова Івана, сказані на одному з наших перших побачень.

– Сподіваюся, ти не збираєшся мене грохнути й прикопати в лісочку?

– Рано ще. Який сенс? Ось коли розпишемося, я придумаю щось краще за лісок.

Це воно? Те саме «краще»?

Цю маячню генерує не мозок, а підсвідомість, понівечена тривалим і нервовим очікуванням чоловіка.

Земля і далі не просто хитається, а скаче в диявольському танці, наче по вугіллю, під моторошну язичницьку мелодію. Поруч усе валиться, підлога хилиться – тепер я розумію, що за секунду до того все-таки лежала горизонтально.

Землетрус!

Мозок нарешті вмикається, намагається оцінити ситуацію і шанси на порятунок.

Я затиснута. Поворухнутися немає ані найменшої надії, як і вибратися звідси. Те, що на мене впало, прибило до підлоги, але не розчавило. Ймовірно, це – шафа: розплющити мене їй завадило ліжко, у яке вона вперлася. Цим пояснюється те, що з одного боку біль від тиску не такий сильний, як з іншого. Але я не знаю, що там зверху шафи. Дах обвалився цілком і фактично поховав мене під масою балок і каміння? Якщо так, то мій щит довго не вистоїть…

На вулиці тепло, але мене трясе, немов від холоду. Скільки часу це вже триває? Хвилина? П’ять? Двадцять? Я ніби кинута в бурхливе море в забитій бочці. Мене бовтає, і кожна секунда загрожує виявитися останньою. Я не виберуся… Виходу немає! Я помру? Я не хочу… Не хочу… Не хочу! Це несправедливо.

– Мія! – чую звідкись здалеку.

Звук лунає чи то збоку, чи то зверху – крізь гуркіт не зрозуміти. Чи це галюцинації? Хіба в такому шумі можна щось розчути?

– Мія! – знову той самий голос.

Намагаюся відповісти, але горло ніби битим склом наповнене, з нього вилітає тільки хрип. Здається, що кричу щосили, але навіть сама себе не чую.

Не впевнена, що там і справді є хтось живий. Хто міг уціліти в такій м’ясорубці? Це може бути вітер. Це може бути моя хвора уява. Та все що завгодно! Але раз за разом намагаюся кричати й кликати на допомогу. Раптом і справді в мене є шанс?

Час оцінити неможливо. Тому що в стресі хвилина легко розтягується на годину, й навпаки. Нарешті поштовхи трохи затихають, гул стає не настільки оглушливим. І крізь нього я чую якусь метушню десь зовсім поруч. Все-таки мене прийшли рятувати!

Хтось зовні намагається підняти шафу, але та не піддається. Знову поштовх, знову будівля починає рухатися. Знову все гуркоче й валиться десь неподалік. Господи…

А потім я відчуваю чиїсь руки. Вони тягнуть мене через виламану дірку в шафі. Дуже боляче! Болить буквально кожна клітинка, але я терплю, бо боюся, що моя бочка ось-ось розіб’ється, і я піду на дно. А це – мій єдиний шанс вижити.

Крізь пил нічого не видно. Тримаю очі заплющеними, щоб захистити їх від сторонніх дрібних частинок, якими наповнене повітря. Виключно інтуїтивно за непрямими ознаками здогадуюся, що мій рятівник – молодий чоловік. Він дуже високий і сильний. Голос хрипкий, низький. Судячи з мови, це хтось із наших, не працівник готелю.

Міцні чоловічі руки нарешті витягують мене й несуть кудись убік. Усе хитається, ніби ми рухаємося екстремальним маршрутом мотузкового парку, причому частина опорних конструкцій відсутня. Кілька разів рятівник ледь не падає, але міцно притискає мене до широких грудей і бурмоче:

– Міє, не бійся, усе буде добре, потерпи трошки. Усе буде добре, ми обов’язково виберемося, нас врятують.

І мені відчайдушно хочеться йому вірити. Адже тепер я не одна й не похована живцем під уламками. За нами прийдуть, або ми спустимося самі, коли припиняться поштовхи. Однак варто мені розплющити очі й озирнутися, знову впадаю в паніку.