Розділ 5

Мія

Кожна дівчинка з дитинства мріє про весілля. Подумки уявляє, якою буде її сукня, шукає місця, де найефектніше фотографуватися, щоб на пам’ять залишилися карколомні кадри.

Але реальність дуже відрізняється від мрії. Сукні, яку я хочу, у природі не існує – її потрібно шити. Однак на це немає часу. Ми лімітовані татовим станом й дуже поспішаємо. Навіть замовити за каталогом з Італії не виходить, оскільки є ризик, що не встигнуть доставити до потрібної дати. Доводиться задовольнятися тим, що є в наявності. А це… дуже образливий компроміс. Однак я на нього погоджуюся, адже розумію, що не я диктую умови, а татова проклята хвороба.

Фотографій гарних теж не буде – взимку без зелені все має потворний вигляд. Лінда, побачивши, що я засмучена, пропонує відсвяткувати весілля на теплому курорті на березі океану, і я з радістю підхоплюю цю ідею.

Коли нас з Іваном оголошують чоловіком та дружиною, почуваюся майже щасливою. Сумніви й хвилювання останнього місяця відступають на дальній план, і я щиро радію, що все складається дуже вдало.

Попри те, що виїзне весілля задумане тільки для найближчих, гостей виходить доволі багато: родичі з обох сторін, друзі. Коли до нас у розпал свята підходить незнайома дівчина і вітає, звертаючись до Івана, спочатку це не викликає підозри. Тут немає випадкових людей, і я роблю висновок, що вона – запізніла гостя з боку нареченого. Але чоловік реагує неадекватно.

– Зачекай мене тут хвилинку, – неголосно говорить з усмішкою.

А сам грубо бере дівчину за зап’ястя і кудись веде. Гублюся і нічого не розумію. Проводжаю їх поглядом, але не наважуюся йти слідом, адже Іван просив чекати його на місці.

Що це за дивна гостя, з якою він дозволяє собі так поводитися?

Більше ця дівчина не трапляється мені на очі, і я про неї швидко забуваю. Занадто захоплена своїм святом, щоб замислюватися про дурниці. Адже весілля буває раз у житті. А отже, його треба відгуляти так, щоби потім багато років згадувати з теплотою і радістю.

Ми з чоловіком багато танцюємо, беремо участь у кумедних конкурсах, чимало сміємося. Я дедалі сильніше закохуюся в Івана, і мені це дуже подобається.

– Втечемо? – він змовницьки шепоче, коли веселі гості доїдають торт і починають новий раунд танців. Тамада трохи збільшує гучність музики й приглушує світло.

– Давай, – відповідаю в такій самій тональності.

Саме час. Я втомилася, і за регламентом тут більше нічого цікавого не заплановано. А в нас із чоловіком є на сьогодні важливіші справи.

Трохи хвилююся. Іван наполягав на близькості ще кілька днів тому. Але тоді я зовсім не була готова. Мені не вистачало якраз цих божевільних останніх днів, сповнених його присутністю, жартами й турботою, щоб усвідомити, що саме він – моя людина. Я хочу, щоб він став моїм першим і, сподіваюся, єдиним чоловіком.

Ліфт їде швидко й безшумно. На поверсі тільки три люкси: два батьківських і наш. Бєлови веселяться в залі з гостями. Мій тато з Ліндою сидять на березі. Ми самі.

Номер прикрашений у романтичному стилі пелюстками троянд, горять ароматичні свічки. Ловлю в очах Івана відблиски вогників.

Стою в нерішучості, не знаючи, що робити і як поводитися. У мене ніколи не було близьких стосунків із хлопцями. Подружки ділилися враженнями про перший секс, але всі їхні розповіді дуже відрізнялися одна від одної.

Чоловік, ледь торкаючись, пестить долонями мої оголені плечі.

– Міє, ти дуже гарна, – шепоче на вухо, розганяючи метеликів у животі.

Мені необхідно почути зізнання в коханні або якісь особливі слова. Але Іван мовчки розстібає гачки на сукні. Їх багато, а терпіння зараз у дефіциті. Боюся, що він не впорається і порве сукню. Ненавиджу варварство і грубощі. 

Здається, сильніше нервувати вже неможливо. Але серце б’ється дедалі відчайдушніше і швидше.

Чоловік врешті добирається до кінця і допомагає мені вивільнитися з білосніжного кокона. Заплющую очі в очікуванні пестощів і поцілунків. Але телефон сигналить вхідним повідомленням, потім – ще й ще.

– Вибач, я гляну, кому там кортить. Може, щось важливе, – Іван відпускає мене й бере з тумби смартфон.

Хіба може бути щось важливіше за нашу шлюбну ніч? Але знаку не подаю, що мене це зачіпає.

На обличчі чоловіка – невдоволення, йому не подобається те, що читає. Він не коментує, щось швидко пише і відкладає телефон убік.

Іван повертається до мене, знімаючи на ходу піджак і краватку.

– Міє, вибач. Не розрахували різницю в часі, – мʼяко виправдовується.

Нарешті знову обіймає мене й цілує. Волого, напористо. Голова паморочиться. Не знаю, куди подіти руки. Ми надто мало знайомі, щоб я легко могла розслабитися і проявляти ініціативу. Я затиснута й поводжуся як колода, що додає мені хвилювань і занепокоєння. Раптом йому зі мною не сподобається?

Тягнуся до ґудзиків на сорочці, але розстібати їх незручно: не з руки, петельки тугі. Івану набридають мої страждання, він злегка відсторонюється і сам швидко позбувається одягу.

Смикає покривало з ліжка й підштовхує мене лягати. Але його телефон знову подає ознаки життя – цього разу він беззвучно вібрує. Нам доводиться перерватися, Іван приносить трубку до спальні, щось коротко пише й кидає її на ліжко.