Розділ 4

Олексій

– Тату, я не розумію. Що це за примха з весіллям аж десь край світа? Вам тут місця мало? Може, у космосі відсвяткуєте? Такого точно ще ні в кого не було. А що? Син Бєлова й дочка Дроздова одружилися на орбіті… Круто, а?

– Олексію! Не юродствуй! Це – не примха, а нормальне людське бажання святкувати взимку весілля в м’якому кліматі серед квітів і зелені. Тим паче якщо ми можемо собі це дозволити. Уже точно краще наших морозів і облисілих дерев, які навіюють смуток. Як на їхньому тлі фотографуватися? Що це буде за пам’ять?

– Боже, що за маразм! Ну так прималюйте зелень у фотошопі! Зараз нейромережі й не таке роблять. Або орендуйте павільйон із зеленню і фотографуйтеся там, скільки хочете. Та хіба мало можна придумати гарних фонів, не відходячи від каси! Зовсім необов’язково летіти через пів світу.

– Олексію! Це не тобі вирішувати. Молоді хочуть весілля в теплі, а не у мінус десять. Щоб на березі океану арку красиву поставити й щоб Мендельсон під акомпанемент прибою грав. Зараз це модно.

Хмикаю. Теж мені привід для свята знайшли… Вони познайомитися до пуття не встигли – й одразу весілля. Заради концерну можна було тихо розписатися – та й край! Ні, треба пів країни на вуха поставити й потягнутися чортзна-куди.

– Якщо холодно, то можна білу шубку накинути. Навіть стильно буде. Наречена блисне зайвий раз своїми песцями або норками, а ти перед родичами покрасуєшся, яку панянку Іван відхопив. Міс мільйон!

– Усе, годі, припиняй нісенітницю нести й бурчати як старий дід… – батько злиться. – Сину, я тебе не впізнаю! Ти завжди такий витриманий і розумний. Хто тебе покусав?

– Гаразд, тату, я зрозумів. Молоді хочуть тепло і квіти на березі океану. Фото, відео і все таке. Поїдьте. Але я там навіщо? П’яте колесо у возі? Гостей нервувати депресухою? Не дай Боже ще в кадр потраплю, історичну фотку своїм виглядом зіпсую.

А я можу… Настрій – на нулі. І видавлювати там із себе усмішку я точно не буду.

Не хочу нікуди тягнутися. Що я буду робити на весіллі? Дивитися на цих снобів і тихо всіх ненавидіти? Якщо я можу не ходити ці дні на роботу, то краще я з Богданом буду возитися, і Руслані з Ярою допоможу. Їм я потрібен. Там ніхто не тикає в моє заплямоване минуле.

Але відмазатися не виходить. Батько категорично наполягає, ще й тягне мене в магазин за новим костюмом. Наче всім не пофігу, у що я буду одягнений.

Тато наймає літак. Гостей, за його словами, не дуже багато – тільки найближчі. Але ми на тиждень бронюємо цілий п’ятизірковий готель на першій лінії. Із приємного: мені дістається номер на третьому поверсі з видом на океан. Можна навіть не спускатися до всіх, а годинами сидіти на балконі й медитувати, дивлячись, як перекочуються невеликі хвилі. Коли я один і міркую про щось нейтральне, то образа притупляється, і життя не здається несправедливим. Вночі, коли всі сплять, чітко чути шум прибою. Рай…

Але варто мені опинитися там, де гості, очі підсвідомо починають шукати Її. Що це за напасть така? Чому чим недосяжніша жінка, тим сильніше вона мене приваблює?

І мене не тягне до жодних розкішних моделей або актрис… Мене тригерить від однієї конкретної сопливої дівчини. Що в ній такого, що я ось уже два місяці не знаходжу собі спокою?

Начебто хтось вирішив пожартувати з мене і заговорив або наврочив. Можливо, навіть прокляв. Хоча я, звісно, у цю каламуть не вірю. Але й позбутися мани не виходить.

Жодних сил немає дивитися на їхні з Іваном щасливі пики. За руки тримаються, обіймаються. Сяють так, ніби вони й справді закохані. Коли тільки встигли…

– Льошо, ця дівчинка – не для тебе, – сумно говорить мама. – Просто прийми це і відпусти.

Невже так помітно, що в мене від неї дах їде?

– Та мені однаково, – відмахуюся. – Байдуже…

– Вони з Ванею – гарна пара. Не ревнуй. Ревнощі, як і заздрість, – погані почуття. Ти свою половинку обов’язково зустрінеш…

Як же вони всі мене дістали із цими моралями!

Фізично боляче дивитися, як брат Мію тискає. На його місці мав би бути я!

Під час весілля намагаюся не відсвічувати, щоб не зіпсувати людям радість і не потрапити з кислою пикою в об’єктив. Позую перед камерою лише кілька разів для стандартних сімейних фото.

Стараюся заради батьків. Пообіцяв, що триматиму себе в руках. Я і без цього не буйний, майже змирився. Але важко. Ніби камінь застряг трохи нижче горла й дихати заважає, дряпає там усе всередині.

Батькам умовності й ритуальні танці важливі. Вони взагалі – страшні консерватори. Здивований, що мама погодилася святкувати весілля тут, у чужій країні, де вона не має тотального контролю за всім, що відбувається.

Частково я розумію, чому обрали саме це місце – через клімат і пейзажі. Погода прекрасна. Не спекотно. У нашій півкулі на календарі – зима, але тут вона – суто формальна. Дуже тепло й комфортно. Приблизно як у нас наприкінці літа.

Усе зелене, багато квітів. Пальми. І безмежний океан. Гарно. Зачаровує.

На березі – зі смаком прикрашена живими квітами арка. Під нею – молодята, тримаючись за руки, дають одне одному присягу вірності.