Розділ 3

Мія

– Донечко, не нервуй так, – шепоче тато, допомагаючи зняти пальто. – Усе буде добре.

Удаю, що вірю. Але знаю, що добре вже не буде. Без тата – не буде, з випадковою людиною, обраною поспіхом в чоловіки не з любові, – й поготів. Хочу втекти звідси, із цієї планети. Хочу повернутися в те життя, де тато був здоровий. Але слухняно знімаю пальто й туфлі, усміхаюсь господарям й проходжу у вітальню.

Ми – в будинку Бєлових. Формально, це – просто дружній обід. Їхня родина і наша родина. Нічого незвичайного. Колись давно, у дитинстві, коли ще мама жила з нами, ми часто ходили в гості або приймали друзів у себе. І в цьому будинку теж бували. Тому обхід претендентів ми починаємо звідси.

У мене з батьком завжди були теплі стосунки. Попри зайнятість, йому вдавалося знаходити для мене час і приділяти багато уваги. Говорять, що дочки більше люблять татусів. Але навряд чи це мій випадок – я була одночасно й татовою, і маминою донькою, і дуже тяжко переживала розпад нашої сім’ї.

Батько зрадив маму. Потім він говорив, що це був випадковий, нічого не значущий зв’язок. Але мама дізналася і не змогла пробачити. Розлучалися вони болісно, зі скандалами. Я була надто мала, щоб розуміти суть їхніх претензій одне до одного, і тоді мені здавалося, що виною всьому була татова зрада. Але пізніше спливли й інші подробиці, що викривали не тільки батька.

Ще до закінчення процесу тато відправив мене за кордон. Офіційно – для вивчення іноземної мови методом повного занурення в закритій школі. Але фактично – він просто не хотів, щоб я була свідком постійних конфліктів. Мені потім про них розповідала домробітниця, опускаючи неприємні подробиці.

Тато не був готовий відпустити маму і всіляко опирався розлученню. Але вона наполягала. До того ж підозріло швидко знайшла йому заміну й після розлучення одразу поїхала до Америки. Причому не одна, а з його найлютішим ворогом і багаторічним бізнес-конкурентом. Тато їй не пробачив ні розлучення, ні зради.

Суд визначив моє місце проживання з батьком. Я спочатку не надала цьому значення, адже фактично жила в пансіонаті далеко від них обох. Але потім виявилося, що тато заборонив мамі зі мною бачитися. Навіть найняв охоронця, який ходив слідком. Гадала, що він оберігає мене від бандитів та інших небезпек далеко від дому, а виявилося – від мами…

Вона не дзвонила й не писала мені – батько навіть цього не дозволяв і фільтрував мої контакти. Я думала, що мама мене покинула, бо була надто мала й наївна, щоб засумніватися в татових добрих намірах. Ображалася на нього, адже саме його зрада призвела до краху нашої родини. Але однаково любила – він здавався єдиним острівцем стабільності в моєму зруйнованому дитячому світі.

З часом я виявила на своєму ноутбуці та телефоні спеціальні програми, встановлені людьми батька, і почала шукати способи зв’язатися з мамою, оминаючи церберів. Одного разу нам вдалося обдурити охоронця, і ми пів дня провели разом.

Це було… дуже боляче. Саме після цієї зустрічі я особливо гостро відчула своє сирітство за живих батьків.

Від мами я дізналася про татову хворобу. А нещодавно він повідомив про це сам. Тому що лікарі дали йому лише кілька місяців, за які потрібно багато чого встигнути вирішити. І для цього йому необхідна моя участь.

Чому він не сказав мені раніше? Чому покликав лише тепер, коли нам залишилося разом зовсім мало?

Я кинула навчання за кордоном і примчала на батьківщину, щоби бути з ним поруч кожен із відведених йому днів. Щоби подарувати татові тепло, турботу й любов і насититися його енергією і силою. Щоб набратися мужності й стійкості на багато років, які мені доведеться прожити без тата і його підтримки. Чому доля так несправедлива?

Я – єдина спадкоємиця. Після смерті батька концерн перейде до мене. А це – не тільки величезні гроші, а й велика відповідальність і не менша небезпека. Сховати голову в пісок і відсидітися осторонь не вийде – недоброзичливці не дадуть мені спокою… Тому батько розробив план, як убезпечити мене від непорядних людей і ворогів.

Один із пунктів цього плану – моє термінове заміжжя. Він сказав, що, йдучи, має залишити мене в надійних руках. Як цуценя або кошеня, яких прилаштовують у добрі руки. Неприємна й образлива асоціація.

Не хочу заміж. Мені – лише дев’ятнадцять, я маю величезні амбіції та плани на найближчі роки – і в жодному з них не передбачено наявність чоловіка.

Готова відмовитися від спадщини, від грошей, від усього! Хочу просто і далі жити звичним вільним життям, вчитися, займатися улюбленою справою. Я не готова до відповідальності та зобов’язань, які ось-ось зваляться на мене. Яка з мене дружина?

Але інстинкт самозбереження кричить, що тато має рацію. Як раніше, уже не буде. Змушена погодитися – у мене немає іншого виходу. Найближчим часом мушу поспілкуватися з усіма молодими чоловіками столиці, які задовольняють татовим критеріям й готові взяти мене за дружину. Доведеться вибрати одного з них. Не серцем, як має бути, а за принципом найменшого із зол. Це шокує, бісить, вбиває. Я так не хочу! Це несправедливо!

Для тата головне – передати в міцні руки його концерн. Продав би його вже комусь надійному – та й годі. Поклав би вторговані гроші мені на рахунок, я брала б звідти потихеньку й жила приспівуючи. Але ні! Йому потрібно обов’язково, щоб неповороткий монстр «ДроздМет», якому він присвятив усе своє життя, тепер захопив у заручники мою душу, пив із мене кров і гробив моє життя!