Розділ 2

Два роки по тому

Паркуюся біля бізнес-центру. Телефон вібрує повідомленням. На екрані – рожевий згорток, з якого визирає крихітне личко. Підпис: «Ярослава Родіонівна Ольшанська. 3150 г, 50 см. Передає тобі привіт».

Розглядаю малятко. Кумедне. Така малесенька, а вже ціла Ярослава, та ще й Ольшанська.

«Вітаю! – відправляю у відповідь. – Як Руся?»

«Спить, втомилася дуже. Нічка в нас видалася пекельна. У Русі – особливо».

«Ти там хоч не зганьбився непритомністю?» – згадую сумніви й побоювання друга щодо спільних пологів.

«Ні, я був молотком! Мені навіть довірили перерізати пуповину! Відчуття – ульот».

І знову світлина – цього разу селфі на руках із донькою. Яка вона все-таки маленька на контрасті з величезним Родом!

Щасливий, мерзотник. Дочекався. І я за нього страшенно радий.

Піднімаюся в гурток робототехніки, який віднедавна відвідує Богдан. Сьогодні й найближчими днями, поки Руслана не відновиться, я виконую роль його гувернера. Обожнюю цього хлопчиська, як і його маму.

Род свого часу навіть страшенно ревнував її до мене. Руся його динаміла, а зі мною мило спілкувалася. Але це зовсім не тому, що вона мала до мене якісь почуття. Вона з усіма привітна й мила. А Родіона – кохала, це впадало в очі, але була страшенно на нього ображена. Нехай він скаже спасибі, що врешті Руслана змінила гнів на милість. Я спочатку ставив на те, що друг своє щастя профукав, і йому нічого не світить.

Спостерігаю за дітьми через відчинені двері. Запрограмовані машинки з конструктора відомої марки їздять по столах і «роблять прибирання»: спеціальним «ковшем» згрібають до купи розкидані папірці. Хтось із малечі із серйозним обличчям намагається правильно зібрати все сміття, інші бешкетують – скидають його «ковшем» на підлогу і водночас сміються.

– А з підлоги за тобою хто буде прибирати? – вичитує їх суворим тоном вчителька, зовсім юна дівчина в картатій сорочці та джинсовому комбінезоні.

Навіть спочатку сумніваюся, що правильно її атрибутував, і шукаю очима бородатого чоловіка – саме таким мені видається керівник технічного гуртка. Але дівчина – єдина доросла людина в класі, й інших варіантів просто не залишається.

– А я роботом зберу, Міє Артурівно! – вигукує один із порушників, спускає машинку на підлогу й запускає, але вона не працює.

Хлопчисько пихкає, однак нічого не виходить. Усі підхоплюються зі своїх місць і спостерігають за ним.

– Не їде? – цікавиться вчителька. – Розкажеш нам, чому?

Порушник зніяковіло знизує плечима.

– Хто пояснить мені, чому робот не хоче їздити? – запитує в дітей.

– Може, батарейка сіла? – звучить припущення.

– Бо там датчик, він тільки на білому столі працює, а підлога – темна! – жваво відповідає Богдан.

Вчителька його хвалить, і малий розпливається в задоволеній усмішці.

– А може, перепрограмуємо цього робота, щоб він із підлоги папірці прибирав? – пропонує одна з дівчаток. – Нам такий у школу потрібен, у нас після уроків праці завжди обрізки на підлозі розкидані, і нас змушують підмітати.

Заняття триває. А я очей не можу відірвати від кумедної вчительки. Темне волосся зібране у хвіст, блакитні очі – на пів обличчя. Й інтелект! Часом подивишся на красуню, а на лобі в неї великими літерами світиться: «тупа лялька». А ця – розумниця.

Ангел.

Мене заклинює.

Ангел-повелителька роботів.

Молоденька зовсім. Злегка напружує вік, я віддаю перевагу старшим жінкам – у них мізків трохи більше, є про що поговорити. Ненавиджу дуреп, які придатні тільки для ліжка. Вони мені нагадують низькосортний шоколад – надмірно солодкий і завжди залишає неприємний посмак.

Можна пройти повз тисячу вродливих дівчат – і на жодній не захочеться затриматися поглядом, а на одну подивишся – і зависаєш, немов шлагбаум падає і не пускає далі. Раптовим поштовхом вмикається сигнал, що вона – особлива. Адже з одного короткого погляду не зрозуміло, що в дівчини всередині. Але в підсвідомості тумблер клацає, і в кров впорскується кисло-солодкий сироп.

Діти починають збиратися і виходити. Подумую зайти в клас і познайомитися з учителькою. Мені зазвичай однієї фрази достатньо, щоб чарівність розсіялася, або, навпаки, сироп у крові забурлив.

Але мені не щастить. Поки наважуюся, у класі з’являється той самий бородатий чоловік, якого я собі подумки малював як учителя, і відволікає ангела.

– Дядьку Олексію, ходімо швидше, я в басейн запізнюся! – тягне мене за рукав Богдан, і я із жалем переношу знайомство на наступний раз.

– У вас завжди заняття проводить ця вчителька? – розвідую обстановку, поки ми їдемо до басейну.

– Іноді вони удвох із Дмитром Олеговичем. Але він переважно в старших дітей веде, а в нас – Мія Артурівна.

– Мія Артурівна? – перепитую; ім’я та по батькові – незвичайні та здаються знайомими.

– Ну, так, донька татового супербоса. Вона раніше за кордоном навчалася, у крутих конкурсах перемагала. Знаєш, скільки в неї дипломів? А цього року приїхала сюди жити. Вони тепер із Дмитром Олеговичем новий дрон розробляють. Він буде посилки повітрям розносити. І не потрібно буде більше ні кур’єрів, ні листонош.