Розділ 6

Вранці Джулія зустрічає мене словами: «матусю, мені погано…». Зазвичай вона потягується, посміхається широко, показуючи білосніжні зубки, а сьогодні сидить на ліжку, втомлена, хоча щойно прокинулася.

Страх за доньку змітає геть із моєї голови інші почуття й сумніви.

– Донечко, у тебе щось болить?

Вона крутить головою: «ні».

Я сідаю поруч, заглядаю в очі, занепокоєння переливається через край.

Торкаюся личка своєї доньки, прикладаю долоню до її чола. Гарячий. У Джулії температура. Висока. За відчуттями не менше тридцяти восьми. Розуміння цього дарує мені хвилинне полегшення, і новий напад тривожності також.

Застуда – це проблема, але застуда – добре знайома нам проблема, з якою мені під силу впоратися. Я швидко підхоплюю донечку під руки, пропоную поїсти трохи, а потім випити жарознижувальний сироп – не на порожній шлунок, щоб не спровокувати біль в животику.

Джулія відмовляється, але я примудряюся вмовити її, пообіцявши дати до чаю печиво.

Вона зізнається, що їй боляче ковтати.

Даю їй ліки, клюю в носик губами, щоб вона хоча б на секунду посміхнулася.

Поки готую сніданок, мама сидить із Джулією, прикладає їй до чола мокру серветку.

Нарікає, що я вчора перегодувала її морозивом або надто легко одягла. Мамо, мамо…

Її слова вселяють у мене ще більше невпевненості. Але я також злюся на неї, бо ніколи не отримую від неї порад, ніколи! Завжди одне й те саме – вказівка на помилки, яких я могла б уникнути, якби вона спромоглася сказати хоча б одне слово. Мене трохи трясе від думки, що я могла спровокувати хворобу, що мама має рацію, а я кругла дурепа. Що я безвідповідальна…

Солодкий чай несу у дитячу кімнату за десять хвилин, сідаю в крісло і розважаю Джулію розповідями, як ми наступного разу поїдемо в місто. Обіцяю купити ляльку, яку вона побачила в торговому центрі, і дуже в мене просила. Обіцянки я завжди виконую, Джулія знає про це, я бачу, що їй дуже хочеться повернутися туди. Вона розповідає, як гратиметься з нею, доглядатиме за нею, наче за справжньою дитиною, одягатиме і купатиме.

Градусник пікає, на екрані блимає «36,7».

Я цілую доньку у волосся, на автоматі вдихаючи її солодкий аромат.

Як мало потрібно мамі для щастя, так?

Здорова радісна дитина.

Донька залишається в кімнаті з планшетом, я повертаюся до себе і вперше за день згадую, що обіцяла вранці приїхати в той клуб. Господи, жодні гроші світу вже не здаються мені достатньою компенсацією за ту роботу. Варто мені подумати про клуб, як руки й ноги вкриваються мурашками. Не моя це робота, не моя! Навіщо я дозволила втягнути себе в таку безглузду авантюру? Жінка, з якою я розмовляла вчора, ледь не загіпнотизувала мене своїм проникливим впевненим голосом. Я хочу подзвонити їй і відмінити домовленість! Але трохи побоююсь, що вона знову втягне мене в розмову, і я не зможу сказати чітке: «Ні».

Збираюся з думками, дзвоню жінці на ім’я Марина. Але вона не бере слухавки!

Та що ж таке!

Я готова відмовитися, готова! І нехай свої проблеми вирішує якось сама, у мене теж є життя. Є донька! Принципи. Після безсонної ночі, яку я провела за написанням статей, світ здається мені трохи темнішим, а хвороба Джулії засмучує набагато більше, ніж мала би.

Почуваюся просто розбитою.

Дзвінки продовжують іти в нікуди… А потім мені телефонує Катя. Повторюється наша вчорашня розмова. Подруга переконує мене спробувати. Переконує, що конкретно заради мене вони можуть навіть змінити умови («Не встигла підписати документи зранку? Нічого, ввечері підпишеш, ти на маршрутку вже збирайся, тобі ж їхати дві години!). А ще вона натякає, наче на мене вже хтось розраховує, і якщо я не прийду, то підведу і Марину, і Катю, і ще когось, кого навіть не знаю! Як таке можливо? На цьому етапі я повинна б запідозрити щось погане, але мій мозок відключений. Я дозволяю їй навішати мені на вуха достатньо локшини. Аж занадто.

– Хочеш сказати, я зможу прийти ввечері побути чотири години в залі, і поїхати додому? – повторюю я її щедру пропозицію.

Не хочу залишати Джу надовго.

В ідеалі хочу виїхати і повернутися непомітно.

– Звичайно. Саме так. Гроші на таксі додому я тобі особисто компенсую.

– У мене донька хворіє, у неї температура зазвичай ближче до вечора знову піднімається.

– Вона ж буде не одна, а з бабусею, так?

– Ну так…

– Ми з Мариною на тебе дуже розраховуємо.

Я погоджуюся.

Але до клубу я не доходжу.

Ні, спочатку все йде як треба. Я сідаю на маршрутку, останню в місто, і несміливо виходжу з неї за п’ятнадцять хвилин ходу від клубу, що має назву «Джентльменського». Поправляю міді-спідницю, опускаю її нижче колін, прибираю волосся з обличчя, і починаю іти, не даючи собі часу засумніватися і підвести людей, які чекають на мене в клубі.

Але зупиняюся. Дорогою бачу дівчину, яку міцно тримає біля себе татуйований чоловік років сорока. Вона намагається прибрати іншу його лапу зі своїх грудей, буквально з останніх сил утримує на обличчі посмішку-маску, а він знову лізе в її декольте. Неважко здогадатися, куди він веде цю дівчину. Моє серце починає битися швидше. Я роблю крок назад, ще один, майже інстинктивно; помічаю іншу парочку, вона має більш гармонійний вигляд (дівчина в сукні, чоловік у піджаку), але на її обличчі не посмішка, а гримаса… Вони – це наживка для багатих чоловіків. І я ледь не стала однією з них. Страх хапає мене за горло. Моє серце б'ється вже, як скажене, і я відчуваю, як мої руки починають тремтіти він напруги.

Мені страшно, бо я тепер точно розумію, що сталося б зі мною, якби я увійшла в ці кляті двері. Я просто хочу додому. Боже, я хочу якомога швидше повернутися до своєї дочки, обійняти її, сказати, що все буде добре, навіть якщо сама не впевнена в цьому. Я хочу побачити її посмішку, почути її сміх. Це єдине, що може принести мені розраду в цей момент. Дурепа! – обзиваю себе в думках.