Спокійно.
Поводься спокійно.
Я повинна демонструвати спокій.
Навколо мене в'ються гості. Жінки в красивих коктейльних і вечірніх сукнях, чоловіки в смокінгах і костюмах… На жіночих руках блищать дорогі прикраси, у чоловічих пальцях поблискують келихи зі спиртним. Гармонія. За два роки я встигла звикнути до ярмарків марнославства, які влаштовує вдома чоловік… Я знаю, як потрібно поводитися, і як відповідати на запитання. Ось тільки сьогодні я сама не своя… Бо цей вечір — останній.
І ця вечірка здається мені збоченою версією нашого з чоловіком прощання.
Але він навіть не знає про це…
Мої очі знаходять Славу і я мимоволі, судорожно видихаю. Торкаюся шиї долонею, щоб трохи заспокоїтися. Він розслаблено розмовляє зі своїм бізнес-партнером, тримає одну руку в кишені, а другою жестикулює. Мій погляд натикається на його обручку. Він носить її з великим пафосом, навіть гордістю, любить казати, що «знайшов кращу дівчину в місті».
Але це лише фасад.
Я — частина його іміджу приємного, надійного і сімейного бізнесмена.
За зачиненими дверима — я «приємне доповнення» в його ліжку…
У мене немає власної думки.
Немає бажань.
Немає якихось потреб.
Вдень я сама по собі, але ночами…
Він приходить до спальні, іноді з чужими жіночими парфумами на комірі або присмаком алкоголю на язиці. Одразу падає на ліжко, хапає мене за талію і розвертає до себе. Він наказує мені зробити для нього все — і наступні півгодини не дає продихнути, але… Але його очі різко тьмяніють, азарт зникає разом із задоволенням, дихання сповільнюється, а інтерес до мене згасає.
Він піднімається з мене, натягує штани і йде в кабінет. Працювати?
Я не знаю, чим він займається. Адже я ніколи, жодного разу не йшла за ним.
— Вирівняй спинку, дружино, вийди на світ, люди ж дивляться. Спостерігають за тобою…
Я здригаюся, а тепла владна рука опускається на мою спину і пестить нижче.
Слава стискає мою сідницю відпрацьованим жестом. Мені не хочеться думати, скількох жінок він так торкався. Я знаю, що багатьох. Я імпульсивно скидаю його руку, але одразу натикаюся на здивований колючий погляд Слави.
«Рано, Машо, рано…»
— Зупинися. Нас можуть побачити, — виправдовуюся я.
Аби ж він нічого не запідозрив!
— І що ж вони побачать?
Слава ковзає по мені поглядом.
Йому подобається сукня.
Подобається, як виріз оголює стегно, подобається відкрите декольте…
— Поводься стриманіше.
— Ти моя дружина. Можу тебе прямо тут… — він повертає руку мені на сідницю.
— Так, звісно.
— Хоча знаєш, до біса, нудна ти, Маша, — каже і, махнувши на мене рукою, йде до гостей.
«Нудна».
Мене вже навіть не ображають такі слова.
В очах Слави я нудна, бо не насолоджуюся всім цим… Я провінціалка, адже виросла в невеликому місті. І найголовніше — я невдячна, адже якби він не взяв мене до себе, я б закінчила якоюсь офіціанткою або обслуговувала клієнтів за гроші. Такі розмови між нами відбуваються на диво регулярно — коли в нього поганий настрій, а під рукою немає нікого, кого можна було б звинуватити у своїх невдачах. І тоді він згадує, що мої батьки — це просто жебраки, порівняно з його імперією. Згадує, що одна сукня, яку він подарував, дорівнює кільком моїм зарплатам із минулого… Закінчується завжди однаково.
Він здирає з мене сукню, милуючись єдиним, що йому в мені подобається.
Моїм тілом.
— Машенька, — кличуть мене.
Повільно пливучи залом, нічого не бачачи перед собою, я майже натикаюся на жінку в червоному… На ній усе червоне — починаючи від нігтів і закінчуючи великим бантом на волоссі. Сукня теж червона, і коштує, мабуть, як кілька зарплат звичайних простих людей…
— Наталю, — впізнаю її за секунду. — Виглядаєш неймовірно! Тобі дуже личить…
Молоденька дружина шістдесятирічного Валентина Павловича киває, наче нічого іншого не очікувала, і хапає мене під руку.
— Ти теж сьогодні красуня.
— Дякую.
— У Слави бездоганний смак, у всьому, — кокетливо сміється вона.
Цікаво, а Слава з нею спав?
Є в мене таке збочене хобі — намагатися вгадати, кого Слава встиг «скуштувати» на цій вечірці. Він саме так це називає — «спробувати» на смак. Мовляв, нічого серйозного, я ж йому дружина, а ці — «компанія» максимум на один вечір, дегустація. Я навіть не відповідаю йому, не розуміючи, навіщо він виправдовується.
Немов я можу взяти і піти, кинути його, ініціювати розлучення.
Немає таких опцій у нашому з ним шлюбному контракті. Я зобов'язана терпіти і стати матір'ю його дітей. Більше йому не потрібно.
Наталя в червоному має зухвалий вигляд, саме таких дівчат Слава любить.
Напевно, вона не проти буде, адже її офіційному чоловікові вже шістдесят років.
Я хапаю з таці склянку з мінералкою, ховаю червоне обличчя в ній, поки Наталя розповідає про подорож на Кариби, а потім на Мальдіви…
Не знаю, яка між ними різниця.
Вона базікає мені на вухо, створюючи одноманітний звуковий фон…
Я випиваю всю склянку, намагаючись осмислити жах своїх недавніх думок. Перебуваючи зі Славою під одним дахом стільки часу, я зовсім втратила моральні орієнтири. Я з глузду з'їхала! Щось безумовно зі мною не так, якщо я настільки легко міркую про зради чоловіка.
Мені потрібно терміново тікати звідси.
Від нього…
Від його життєвих принципів.
Я довгими місяцями сподівалася, що Слава схаменеться, марила, що він усе-таки прив'яжеться до мене, залишиться поруч на всю ніч і обійматиме. Я мріяла, як ми станемо справжньою сім'єю, щасливою, рівноправною. Адже я не через гроші заміж за нього пішла, я любила його вже до того, як він уперше помітив мене на банкеті. І що в нас тепер?
Слава не любить мене. І ніколи не полюбить. Буде тільки гірше, я бачу це так само чітко, як і жінку в яскравій червоній сукні перед собою. Якщо завагітнію, то любов до доньки чи сина назавжди прив'яже мене до Слави, зробивши нещасною… Час вже тікати від нього.
#889 в Жіночий роман
#3236 в Любовні романи
#1512 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 05.08.2024