6.4

- Я яка?

   Хмикаю.

   - Дівчина, ви, схоже, помилилися. Ми не знайомі. І вже тим більше, не переходили на ти. До речі. Ви загороджуєте мені прохід у машину.

   - Мене Ліза звати. І не кажи, що ти мене не впізнала.

   - Ви відома особистість? Зірка якась? Вибачте. Я не особливо стежу за цією стороною життя.

   - Я майбутня Єлизавета Вишневська! Дружина твого теперішнього чоловіка!

   Видно, що її зриває.

   А чого вона очікувала?

   Що я ось зараз просто перед нею розридаюся? Або що?

   - У нас дитина з ним буде. Тож тобі пора вже посунутися. Ти ж стара вже, - хмикає, окидаючи мене примруженим поглядом з ніг до голови.

   - І прокурору столиці зовсім така дружина не підходить. Це жах просто. Як ти себе запустила! Ну хто від такої наліво не піде, а? Тож сама винна. Лінива ти просто. Думала, мужика захомутала і все? Можна спокійно сісти і руки опустити? А мужик це робота! Хоча що я тобі кажу.

   - Дівчино, я поняття не маю, що у вас там за маячня в голові. Ви прийшли мені лекцію про сімейне життя прочитати? Дякую. Але в мене із цим усе гаразд. А ось у вас, я бачу, якісь явно проблеми.

   Живіт у неї дуже виразно випирає.

   І це вдаряє просто всередину. У саме серце.

   І я ледве стримуюся, щоб не наговорити їй зараз усе те, що я про неї думаю.

   Але...

Я не збираюся опускатися до такого рівня!

   - Ми два роки вже з ним. Він тільки й думає, як тебе позбутися. Але через дітей жаліє. Досить уже мого чоловіка тримати, а? Йому вже набридло розриватися. Він зі мною бути хоче. А ти його дітьми прив'язала. І вічними своїми хворобами.

   - Поняття не маю, що ти там собі надумала. Тебе не бентежить, до речі, що я чекаю дитину? Від законного чоловіка, на секундочку. А ти... Ти ніхто, Ліза. Якщо ти ще цього не зрозуміла.

   - Це Артур так тобі сказав? Може, ти ще й думаєш, що він у мене не буває? Та він весь час у мене проводить! А те, що ти залетіла... Це так. Випадковість. Лізла до мужика вночі, ось він і не витримав. Але не думай, що пузом його втримати зможеш. Ти давно йому вже не потрібна. Тож навіть не намагайся. Ось.

   Клацає щось на телефоні. Гортає.

   Протягує мені.

   Дивлюся на екран.

   Відчуваю, як лід заливає щоки. Похитуюся.

   Там...

   Артур.

   І дата зовсім недавня на фото.

   Він у якійсь квартирі. Видно розібране ліжко.

   І сам він без піджака. Сорочка розстібнута. Рукава закатані.

   Вони з цією Лізкою схилилися над дитячим ліжечком.

   Вона взагалі майже без одягу. Топік якийсь, нічого не прикриває. Шортики в облипку. Чи це така піжама?

   - Ще подивитися хочеш? Цих фото в мене до хренища. Ми з Артуром уже й квартиру для нас і маленького облаштували. Він її мені, до речі, і забезпечив. Але тепер потрібно щось побільше. Якраз поки народжу, він буде цим займатися. А ти не заважай. Забирайся з дороги. Не потрібна ти йому давно. Все одно ж піде. Не соромно тобі на жалість йому весь час тиснути?

   - Поки ти б пішла з дороги, - хапаюся за ручку дверцят. - А то задавлю ненароком.

   Вона відскакує, а я падаю на сидіння і різко зриваюся з місця.

   Очі печуть. Горло пече.

   Нічого перед собою не бачу. Не розбираю.

   Чорт!

   Але ж я майже повірила Артуру, що це було всього один раз!

   Майже повірила...

   _________________

Охххх, дівчат... І кому ж ми повіримо? Ліцзі цій чи Артуту, мммм?