6.2

Тиждень пролітає абсолютно непомітно.

   Артур постійно телефонує, але я скидаю. Надсилає безліч нескінченних повідомлень.

   Навіть не читаю.

   Просто відкладаю телефон.

   Не наважуюся його закинути в чорний список. А раптом щось дівчаткам знадобитися?

   Мені потрібно знайти цю грань. Як ми тепер будемо спілкуватися з Артуром.

   Спілкуватися доведеться. Я не можу їх позбавити батька.

   Але я не готова. Абсолютно.

   Кілька разів Артур навіть приїжджав.

   - Мам, не пускай його, гаразд.

   Але хто б мене слухав.

   Обидва рази доводилося швидко збирати дівчаток і йти через задній двір. До самої темряви бродили. То на озері, то лісом.

   - Вишневський, якщо ти не поїдеш, ми в лісі з дівчатками ночувати будемо. Ти цього хочеш?

   Довелося відповісти на черговий, уже стоп'ятсотий, напевно, дзвінок.

   - Христина. Я просто намагаюся поговорити.  Ти на дзвінки не відповідаєш. На повідомлення теж. Як мені ще з тобою зв'язатися?

   - Я для того до мами й поїхала. Щоб із тобою навіть не перетинатися! Як ти не розумієш, Артуре?!  Невже ти такий черствий і непробивний? Дай мені побути від тебе подалі! Я вагітна, між іншим. Нерви дитині шкодять. Про неї подумай, якщо на мої почуття тобі зовсім наплювати! Їдь!

   Він таки послухався.

   Ми повернулися в будинок тільки через півгодини після того, як я почула, як від'їжджає машина.

   - Дітей заморозила, - мама з бурчанням поставила чайник. - І заради чого? Що ж ти від чоловіка бігаєш, а, Христино?

   - Мамо, давай не будемо. Не починай. Це наші з ним справи.

   На диво, вона більше не заводить своїх розмов про те, що без чоловіка жити неможливо.

   Тільки ставить чайник кипіти і виходить, залишаючи мене саму.

   Не скажу, що я заспокоїлася за ці дні.

   Але мене знову розриває. Тільки недавно начебто притихло...

   Укладаю дівчаток. Довго блукаю кімнатою. Не можу заспокоїтися.

   Вирушаю у свою колишню кімнату.

   А тепер це кабінет Романа.

   Підхоплюю папку зі своїми дитячими малюнками.

   Забираю із собою.

   Переглядаю, вкладаючись у ліжко.

   Це й справді заспокоює. Ніби переносить у ті часи, коли життя було таким простим і безтурботним.

   Попереду, здавалося, буде одне щастя. І його ставатиме дедалі більше. А найбільшою трагедією було те, що мама змушує рано лягати спати...

   Нижня папка падає на підлогу. З неї випадають якісь аркуші.

   Придивляюся і розумію, що я якісь документи Романа зі своїми малюнками прихопила.

   Розбираю папери.

   Він і справді і СТО купив, і той самий магазин.

   Накладні, поставки, договори різні...

   Акуратно все складаю, намагаючись не перемішати. Порядок же важливий.

   І...

   А ось це вже цікаво!

   Копії розписок. І зовсім, до речі, свіжих.

   І хто ж стільки грошей моєму відчиму позичив? Ну, звісно ж, Вишневський!

   Суми нечувані. Артур ніколи для нас нічого не шкодував, але й грошима не кидався. Усе в рамках того, що дійсно потрібно. Але за можливостями найкращої якості.

   А тут...

Невже в селі такі божевільні ціни?

   Переглядаю документи ще раз.

   Усе сходиться.

   Роман бізнес викупив наступного дня після того, як Артур йому ці гроші позичив. І все це в той час, коли я в лікарні лежала!

   Гидко стає.

   Швидко запихаю документи в папку.

   Відношу назад, намагаючись майже не торкатися. Двома пальцями тримаю.

   - Доброго дня.

   Уже пізно, але сервіс працює, напевно, цілодобово.

   - Я хочу на завтра замовити машину в оренду. На  ранок.

_________________