6

«Вона для мене нічого не означає, Христино. Тільки ти і наші дівчатка. Ви моє життя. І я шалено сумую, хоч вас немає всього кілька годин. Люблю тебе. Пам'ятай про це, гаразд»

   Швидко переглядаю повідомлення від Артура.

   Заношу палець, щоб кинути його в чорний список, але...

   Щось не пускає.

   Мабуть, я не готова.

   Після маминої тиради мене ніби відром помиїв облили.

   Не думаю, що Артур встиг їй зателефонувати й пояснити ситуацію.

   Чи жінки в нашому світі й справді так сильно за чоловіків чіпляються?

   На все готові піти, аби залишитися заміжньою? Навіть терпіти коханок? Тим більше, вагітних?

   - Мамо, а тато коли приїде?

   Дівчатка вже знищили весь стратегічний запас млинців. Встигли потискатися з бабусею і довести до істерики кота.

   Тепер вони вже стоять поруч зі мною. Задерли голівки і дивляться на мене благальними очима. Величезними. Синіми. Його очима.

   - У тата робота, дівчатка. Тож ми поки що без нього тут побудемо. Можете погуляти у дворі. Тут же цікаво. Курочки. Курчата.

   І гуси.

   Яких я і сама з дитинства ще боялася. Сподіваюся, вони не доведуть дівчаток до паніки так, що вони терміново захочуть додому.

   - У ліс можна по гриби сходити. Це так весело! Або на озеро прогулятися. Човни теж, напевно, тут є. У мами треба запитати.

   - Але ми хочемо з татом!

   - Або можете разом зі мною нам кімнату приготувати. Речі розпакувати.

   Ігнорую питання про їхнього батька. Та що ж таке? Він у них через кожне слово.

    - Ні, - в один голос і мотаючи голівками.

   - Ну тоді у двір біжіть. Або до бабусі. Вона вам такі історії розповість!

   Поняття не маю, звідки про наше село стільки легенд.

   І про русалок. І про домовиків різних. Навіть про відьом.

   Зазвичай стільки історій по місцях туризму. Щоб людям цікавіше було туди їздити.

   Може, й справді тут щось таке водилося. А, може, просто від нудьги повигадували.

   Але мене завжди зачаровували всі ці історії-страшилки. Хоча багато з них радше про добрих усяких сутностей. Про те, як вони допомагають, але з ними спілкуватися правильно треба вміти.

   Сподіваюся. Так вони переключаться від думок про батька.

   Беру валізу. Тягну її до своєї кімнати, і розгублено зупиняюся, ледь штовхнувши двері.

   Сюрприз!

   Кімнати моєї більше немає.

   Тут усе перероблено. Замість шпалер, на яких я ще свої дитячі малюнки залишала і дівчаткам дозволяла малювати, дерев'яна обшивка.

   Біля вікна величезний масивний стіл. Шафа. Бар. Шкіряний диванчик. Крісла.

   - Маааам!

     Виходжу у двір.

   - А що з моєю кімнатою?

   - Ох. Я ж зовсім забула! Там Роман кабінет собі облаштував. Та й узагалі. У нас великий ремонт намічається.

   - Навіщо Роману раптом знадобився кабінет?

   Дуже дивно, звісно.

   А ще прикро.

   Ні, я розумію, що час не стоїть на місці. І що я давно тут не живу.

   Мама з Романом можуть переробити будинок так, як їм зручно. Це й логічно.

   Але...

   Чомусь почуваюся так, ніби мене викинули з рідного дому.

   Може, це тому, що все розсипається? Усе рідне й дороге. Улюблене. І це теж. Моя кімната. Мій притулок. У який я рани зализувати приїхала. Ледве стримуюся, щоб не розревітися.

   - Так він тепер бізнесмен, - мама сяє гордістю. - У Романа тепер СТО. І магазин. Той, ну ти знаєш. У самому центрі який. Найбільший, між іншим.

   - Ого. У нас що? Родич-мільйонер завівся раптом?

   - Ой, ну ти що. Сама знаєш. Усе потихеньку. І важкою працею, звісно. Як інакше. Головне, на місці не стоїмо. Але за свої речі ти не переживай. Я все зберегла, як інакше? Щось там залишилося. Малюнки твої там у папках лежать на столі. Або в шухлядах, уже не пам'ятаю. Речі в кофрах. А основне я у велику гостьову спальню перенесла. Там і кімната дівчаток поруч. Так що навіть краще. І можеш вибрати, який ремонт хочеш там зробити.

   - Добре, мамо. Дякую.

   Розбирати зараз нічого немає сил. В принципі.

   Переконуюся що ліжко і базові речі в новій кімнаті є. І все одно незатишно.

   - Дівчатка! Одягаємо гумові чоботи і йдемо в ліс!

   Маляткам весело. Хоча вони більше листочки збирають, ніж гриби.

   А я просто намагаюся розвіятися.

   Кажуть, на природі та в рідному домі думки яснішими стають. Вони сили надають.

   Але...

   Я навпаки, відчуваю ніби все йде з-під ніг. І легше не стає.

   Ми повертаємося, падаючи від втоми. Це теж добре. Корисно. Вимотатися так, щоб упасти й заснути. Ні про що не думаючи.

    Приймаю душ. Укладаю маляток.

   Збираюся вже лягати, як мене кличе мама.

   - Крістін, там Катька прийшла. Ну, ви ж із нею дружили. Побачила, що тебе водій привіз і прийшла поговорити.

   - А? Звісно. Зараз спущуся.

   Змушую себе. Нікого бачити не хочеться.

   Але доводиться спуститися. Усе ж, ми в дитинстві й справді подругами були.

   Мама вже й стіл накрила.

   - Ой, ти дитинку чекаєш? А я теж народила недавно. Уявляєш. Мій Іван жінку на стороні завів. Ага. Серйозно в них усе було. А в нас двоє дітей. Він мало не пішов до неї тоді. Довелося примудритися. Швиденько завагітніти. Зате народила - і як пошепотіли. З дитиною возиться і стерву свою кинув. Повернула в сім'ю таки. Хоч і не думала третього народжувати.

   Подруга дитинства прямо з самого початку вивалює на мене історію своєї родини.

   - А ти справді думаєш, що це допоможе, Кать?

   Здивовано на неї дивлюся. Навіть ложка з рук випадає. Цукор на стіл розсипається.

   - Якщо раз пішов, то й потім піде. Знову народжувати будеш, щоб утримати?

   - Ну, зараз-то я його повернула. А далі, може, йому вже не до інших баб буде.

   - І як ти можеш із ним після такого жити, Кать? Він коли лягає до тебе в ліжко, ти не думаєш про те, що він з іншою був?