5.3

- Як вийде, мам. Дівчаткам корисно буде на свіжому повітрі побути. Переключитися злегка від міської метушні. Зміна обстановки завжди корисна. Потім і вчитися стануть із новими силам і бажанням. Та й мені зараз сільський спокій і повітря найкраще. І продукти без усякої хімії.

   - Христина.

   Мати пильно поглядає мені в очі.

   - Ви й у себе прекрасно можете сільські продукти купувати. Скільки разів я говорила, що ми з Романом привозити вам будемо?

   - Мам, ну це незручно. Далеко, і...

   - Сподіваюся, Артур скоро до вас приїде. Усе ж надовго мужика одного краще не залишати, Кріс. Ти ж мудра жінка. Ти все розумієш.

   - Ні, мамо. Не розумію. Про що ти взагалі зараз говориш?

   - Про те, Христино, що Артур твій чоловік видний. У його віці багато хто вже на розвалюху схожий стає. А він он. Займається собою. У самому розквіті сил! І посада в нього така. Висока. Влада, вона більше, ніж гроші голову паморочить. Хоча і при грошах твій чоловік до того ж.

   - До чого все це? Хочеш сказати, Артуру влада і гроші голову закрутили?

   Ось чого ніколи не було, так цього.

   Артур завжди собою залишався. Таким самим, яким і був, коли ми тільки зустрілися.

   - Хто сказав, що йому, Христин? Жінкам навколо це все голову паморочить! Ти тільки з дому, - а вони вже тут як тут. Підбиратися почнуть. Оченятами плескатимуть. Стегнами виляти. А мужику жінка потрібна. Нехай навіть і фізично. Особливо такому, як твій Артур. Здоровий же мужик.

  - Мам. Ну що за маячня.

   - Не маячня зовсім. Нормальних мужиків взагалі на пальцях перерахувати можна. Не зчуєшся, якась фіфа його собі й підбере. А мужику багато чого й не потрібно, Христино. Щоб у ліжку пристрасть була. І вдома затишно. Оточать твого Артура, а ти навіть і не помітиш, як усе вийшло.

   - Маячня, мамо. Ну яка ж це маячня. Чоловік що? Теля, яке на повідку відвести можна? Якщо любить, то хоч мільйони навколо нього нехай в'ються. Для нього це неважливо буде.

   - Кохання! Христина. Ну от скільки тобі років, а? З віком затишок цінуватися починає. І хороший секс. Так. А що? Хіба ні? А якщо цього чоловік не отримує, то в іншому місці добере. А після там і залишиться.

   - Ну і будь ласка!

   Уже пересмикую плечима. Роздратування накриває з шаленою силою.

   - Кому він тоді взагалі потрібен, а? Нехай залишається десь там, якщо йому інше не важливе. Навіщо з таким жити тоді, а?

   - Тому, Христино, що одній жінці погано. І не в грошах навіть справа. І не в питаннях, які чоловік вирішує. Не сперечаюся. Ти розумниця в мене. Жінки, вони в принципі, істоти витривалі. Усе винести можуть. Усе підняти. Тільки туга заїсть однією-то бути. Намертво заїсть, Христин. Вити захочеться. На стіни лізти. Та й куди тобі потім, із трьома дітьми? По чужих кутках поневірятися? Впроголодь жити? Ти, може, й не знаєш, що це таке. Тому так легко і жбурнутися всім, що є в тебе, готова. А я знаю. Хлебнула свого часу. Після того, як твій батько від нас пішов.

   - Мам, я не розумію. Ти мене гониш зі свого будинку, чи що? Навіть увійти не даси?

   - Я розумні речі тобі кажу, донечко. Прислухайся. Я життя прожила, а ти поки що щастя свого не цінуєш. А за нього триматися треба. Подумай над моїми словами. І проходь, звісно. Млинці на тебе чекають. Якщо малятка, звісно, все не змели. І чай на травах. Спеціально для тебе заварила.

   Не найгостинніше, звісно, запрошення.

   Але все ж проходжу до хати.

   Залишаю в коридорі свою валізу.

   Вирушаю на кухню, де мої малятка вже розтягують останню тарілку млинців.

   Наливаю собі ароматний чай на травах. Додаю натурального домашнього меду.

   Але його солодкість не перебиває гіркого осаду. Який налип після маминої тиради.

   На мені що? Написано, що чоловік мені зраджує, чи що?

_____________________