5.1

- Я втомилася, Артуре. Ти ж розумієш, що спати я буду одна в кімнаті? І прошу тебе. Я просто не можу тебе зараз бачити! Можеш ти це зрозуміти! Не можу!

   - Христина. Я сам себе зжерти готовий через те, що так вийшло. Зрозумій. Я нічого не розумів. Я не хотів цього. І не планував. І... Мені постійно відтоді відмитися хочеться.

   - Я йду спати, Артуре.

   Заходжу дорогою до дівчаток.

   Цілую їх, уже сплячих.

   Серце стискається. Тут усе таке рідне. Усе таке дороге.

   Кожна дрібниця - частина нашого життя. Частина душі. І боляче розуміти, що цього всього вже не буде.

   Вирушаю до спальні.

   Чорт. Тут витає запах Артура.

   Відчиняю вікно, щоб провітрити, але він усе одно забивається в ніздрі.

   Вкладаюся в ліжко. Піднімаюся і кидаю наше з ним фото з тумбочки біля ліжка в шухляду столу.

   Чорт.

   Які ж ми тут щасливі! І здавалося, що так буде завжди! Усе життя.

   Сон не йде.

   Так і лежу з розплющеними очима. Дивлюся у стелю.

   А всередині все перевертає.

   Як він притискав мене до себе на цьому ліжку. Як пестив своїми міцними руками. А я чіплялася пальцями за його плечі.

   Після неї...

   Знав, що зрадив. Обманював. Брехав.

   І продовжував брехати. Цілував мене. Дівчат. Шепотів звичні слова кохання.

   Щодня Артур носив у собі цю брехню.

   І нехай я навіть готова повірити, що після одного разу в них нічого й не було. Але дитина!

   Хіба це не брехня, приховувати таке? Хіба не зрада?

   Кожну хвилину. Кожну годину...

   ***

   - Христина. Що ти робиш?

- Хіба не видно?

   Навіть не обертаюся. Продовжую кидати в сумку свої речі.

   - І куди ти зібралася?

   - Артур.

   Глибоко зітхаю.

   Я сподівалася, що він уже поїде зранку. І я зможу спокійно зібратися і покинути цей будинок.

   - Я не можу тут знаходитись! Як ти не розумієш! Я забираю дівчаток і ми поїдемо до моєї мами. Нам усім трьом дуже корисне свіже сільське повітря.

   - У тебе тут воно теж свіже, Христина. Озера. Ліс. І жодних машин. Наш будинок крайній, ти забула?

   - Ти сам прекрасно все розумієш. Будь ласка. Не тисни на мене. І не напирай. Мені потрібне це повітря, Артур. Потрібне.

   - Добре.

   Бачу, як він бореться із собою. Але зрештою все ж таки погоджується. Помічаю, як із силою стискаються його кулаки.

   - Якщо для тебе це справді так важливо.

   - Це дуже важливо.

   Тому що мені тут боляче. Кожну секунду. Так боляче, що хочеться кричати. Або трощити все навколо. Тільки от це не допоможе. І не змінить нічого.

   - Христина. Я просто прошу тебе. Повір мені. Я знаю, що нескінченно винен перед тобою. Але я ніколи. Навіть у думках не міг навіть припустити, що міг би бути з іншою жінкою. Це чиста випадковість. І її жахливі наслідки.

   - Її жахливі наслідки, Артур, скоро татом тебе називатимуть.

   - Кріс... Я вже сказав. Я забезпечуватиму дитину. І не більше. Навіть бачитися з ним не бачу сенсу. Ну, а що? Скільки жінок так живуть? Батько просто зникає. Вони виходять заміж. Дитина іншого батьком кличе.  І в цій ситуації так буде максимально правильно. Тому що я не спокушав цю дівицю. Не чіпав її взагалі. Це їй гострих відчуттів захотілося.

   - Я слухати не хочу, Артур. Просто. Дай мені зібратися.

   - Я відвезу.

   - Ні!

   Буквально викрикую.

   Не можу. Опинитися з ним і з дівчатками в машині. У замкнутому просторі. Слухати, як вони з татком за звичкою весело щебечуть.

   Це занадто.

   - Добре.

   Знову через силу киває.

   - Викличу свого водія. І тут уже не сперечайся, Христино. Я маю бути впевнений, що ви нормально дісталися.