4.1

- Вибач, Вишневський, але я не твій підозрюваний, якому обов'язково потрібен конвой. Чи ти вирішив, що я навіть кави не можу без тебе випити?

   Взагалі-то, я прекрасно пам'ятаю, як його друг Кір Амелін замкнув свою дружину вдома. Ще й охорону до неї приставив. Так, що вона навіть вийти з дому не могла.

   І це після того, як сам же їй і зрадив!

   Сподіваюся, з Артуром у нас усе вийде більш цивілізовано!

   - Ти щойно з лікарні, Христино. І мала поїхати звідти додому. А ти ще й утекла.

   - Може, ти ще й конвой із собою привіз? Наручники на мене одягнеш і додому потягнеш, а? Як ти взагалі мене знайшов, цікаво? Ти мені що? Датчиків якихось понатикав?

   - Це питання безпеки.

   Вишневський хмуриться.

   - Я завжди маю знати, де моя дружина.

   - За своєю другою дружиною ти теж стежиш, так? Хоча навіщо я питаю. Звичайно ж, стежиш. У тебе ж усе має бути під контролем, хіба ні?

   - Христина.

   Вишневський зітхає. Бере мене за лікоть.

   - Ходімо в машину.

   - Не чіпай мене! Взагалі. Навіть не торкайся!

   - Кріс...

   - Прибери свою руку, Вишневський. Або я закричу. Я серйозно!

   - Тобі потрібно додому. Дівчата на тебе дуже чекають.

   - Ти завжди будеш дівчатками прикриватися? Ти навіть поговорити зі мною нормально не можеш! То Кіра свого підсилаєш, то з малятами приїжджаєш! Думаєш, якщо робити вигляд, що проблеми не існує, то вона зникне? Розсмокчеться?

- Христина. Ти сама зажадала, щоб я не приходив до тебе в палату. Хіба я не поважав твій вибір? Я під дверима, як побитий пес сидів. Чекав, коли ти нарешті наважишся зі мною поговорити. Але ти... Втекла!

   - Що я маю викинути? Через що ти мене відстежуєш? Це не телефон, я його вимкнула. Сумочка? Одяг? Куди ти, чорт забирай, запхав цю гидоту?

   - Хіба це зараз так важливо?

   - Так, Вишневський. Це важливо. Між нами більше немає довіри. І ти з кожним разом руйнуєш усе нормальне, що ще могло б бути між нами. Я хочу, щоб ми розійшлися цивілізовано!  Намагаюся налаштуватися на те хоча б, щоб тебе не ненавидіти, розумієш? Щоб кожного разу, коли я тебе бачу, мене перестало смикати! Мені потрібно побути від тебе подалі! А ти зовсім не поважаєш мої особисті кордони!

   - Христина. Ніхто не збирається розходитися. Це навіть не обговорюється. Ти моя жінка. Моя дружина. Мати наших дівчаток.

   - Серйозно?

   Я старалася. Справді. Бачить Бог.

   Але мене зараз таки просто зірве на істерику!

   - Ти справді думаєш. Що я все це проковтну? Робитиму вигляд, що в тебе немає іншої жінки, яка чекає від тебе дитину? Що ти мене не зраджував? Боже, Артуре. Ти що? Реально не розумієш? Я бачити тебе не можу! І річ не в тому, що ти там переспав із кимось. Це не ревнощі. Не жіноча образа! Ти нас зрадив! Нас усіх, розумієш? Я ж вірила тобі! А ти все зруйнував. Розтоптав! Після такого зворотних доріг не буває!

Ревнощі є. Вони пекучі. Вони жалять.

   Обпікають до болю. Так, що важко дихати.

   І образа є. Чисто жіноча.

   Усе є.

   Але правда в тому, що довіра - це найважливіше.

   Це стало найболючішим. Найжорстокішим.

   Адже я вірила йому... Завжди вірила!

   Навіть не замислювалася, як багато інших жінок, перевіряти його телефон.

   Не принюхувалася ніколи, коли Вишневський не ночував удома, щоб зрозуміти, пахне від нього чужими парфумами чи ні.

   Не рилася в речах.

   Не перевіряла його графік.

   Не з'ясовувала, справді він на роботі чи ні.

   Я подумати такого навіть не могла!

   Хоч багато хто перевіряє чоловіків. Стежать за ними.

   І мені про це говорили. І не раз.

   Вишневський чоловік видний. Красивий. З високим становищем у суспільстві.

   «Дурна ти, Кріс. За таким мужиком пильне око  потрібне. Я б на твоєму місці взагалі б нікуди його одного не відпускала»

   Так, у них була купа різних ділових прийомів.

   На які Вишневський ходив без мене.

   Тому що в мене були діти.

   Наші чудові малятка.

   У мене не було ні часу, ні сил ще кудись збиратися. Наводити марафет.

   Тому в товаристві ми бували разом рідко.

   А над порадами подруг я просто сміялася!

   Як і над їхніми словами, що треба б краще за собою стежити.

   Груди зробити. Бо ж вони вже не як у вісімнадцять. І взагалі. Дітей грудьми не годувати, бо вони для чоловіка, а не для дітей.

   Губи надути, як зараз модно.

   Уколи краси почати робити.

   Усе це здавалося мені маячнею.

  Я довіряла своєму чоловікові.

   Хіба без довіри може щось бути?

   А він цю довіру зруйнував. Просто встромив мені ніж у саме серце!

   Цікаво.

   У його Лізки правильні губи? Якими вона так добре працює, як я вже зрозуміла?

   І грудьми вона напевно їхнього сина годувати не буде.

   Це Вишневському було потрібно, так?

   - Ти їдеш додому, Христино. Прямо зараз. Зі мною. Це не обговорюється.  Ніякого розлучення не буде.

________________________