3/4

  - Христина Валеріївна. Ми не можемо тримати вас тут вічно.

   Алла ніяково посміхається.

   Так. Знаю.

   Я й без того зайві дні в лікарні провела.

   Небезпеки ніякої для дитини немає. Упевненість у цьому була від самого початку, але вже три дні як вона стовідсоткова. Мій стан теж у нормі.

   Навіть дивно.

   Усередині мене повний розбрат.

   Я ніби збираю себе весь цей час по шматочках. Але нічого не виходить.

   Перед очима весь час одна й та сама картина. Наче хтось кинув молоток в образ нашої щасливої сім'ї. Де я з Артуром. Такі щасливі. Спочатку закохані. Потім просто люблячі. Тихим, ласкавим, дбайливим коханням.

   Адже в нас не тільки був домашній затишок. У нас була близькість. Якась внутрішня.

   Такого не пояснити. Але мені завжди здавалося, що ми відчуваємо одне одного. Навіть на відстані.

   Якийсь позамежний, новий рівень, на який ми з Артуром вийшли в наших стосунках. Як мені здавалося...

   Дівчата. Наш дім. Щастя, радість і сміх.

   Адже ми стільки труднощів разом пройшли.

   Здебільшого, через роботу Артура.

   Вона небезпечна і складна. Крім очевидних загроз, ще купа й внутрішніх.

   Комусь із високих чинів дорогу перейти своєю принциповістю. Не кажучи вже про те, що місце в нього таке. На нього дуже багато людей мітить. І не простих, які самі всього добиваються. Блатних і зі зв'язками. Із родичами.

   Але нас це не руйнувало. Навпаки. Здавалося, наша любов і  підтримка тільки міцнішими від цього стають.

   І ось усе розлетілося на шматки. На пекучі друзки.

   І я поняття не маю, як це все зібрати!

   У яку нову картину?

   Як себе саму зібрати, бо вити хочеться.

   Я вже не знаю, де я. І хто. І чи було все, чим я жила, справжнім!

   Доводиться думати про інші речі. Про практичне.

   І переставати беззвучно кричати в подушку, затискаючи її зубами.

   Наприклад, куди я піду.

   Звісно, я не працювала ці роки.

   Не відразу пішла, навіть після того, як народилася Селена, ще брала якісь підробітки. Не повний робочий день, звісно, але хоча б кілька годин.

   Власних проектів не вела вже давно. Так, бралася за щось по дрібниці в роботі інших.

   Після Дашеньки я зовсім пішла з роботи. Занурилася з головою в сім'ю.

   Артур тоді будинок почав будувати.

   З його роботою, коли він і ночами зайнятий, звісно, всім довелося займатися мені. Ще й двоє дітей.

   Не просто будівництво. Весь дизайн, уся обстановка.

   Це було навіть крутіше, ніж повноцінна робота.

   А далі...

   Дівчатами потрібно займатися. Будинком теж. Це, може, так здається, що найголовніше - побудувати й обставити. Але дім потребує часу і праці. Постійно.

   Куди ми з дівчатками підемо?

   Артур явно не збирається нас відпускати.

   Прямо султан, який неодмінно налаштований на те, щоб тримати при собі гарем. Із дружин і дітей.

   Виходить, нам із дівчатками доведеться з'їхати?

  Принаймні на той час, поки суд не виділить нам частину будинку. Або за рішенням суду його доведеться продати, а гроші розділити.

   Але це буде шалено нелегко!

   Артур здатний затягнути процес розлучення на роки!

   І нам із малятами потрібно буде десь жити. А враховуючи, що дітей тепер буде троє....

   Місця нам потрібно багато. І грошей теж.

   І як мені з усім упоратися? Одній?

   Тим більше, навички за своєю професією я вже призабула без практики. Та й нового напевно багато тепер. Вчитися доведеться. Клієнтів шукати.

   І не факт, що Артур не стане заважати мені знайти роботу!

   Рішень немає.

   Ні в практичному плані, ні в плані душі, яка розірвалася на частини.

   Зате фізично я в повному порядку. Усі показники як у космонавта. Дивно, що таке можливо. Тому що всередині мій стан абсолютно критичний!

   - Артур Олександрович уже всі телефони головному лікарю обірвав. Ми просто зобов'язані вас виписати, Христино Валеріївно. Ви ж самі розумієте. Якщо нічого критичного немає, то в лікарні стільки часу вже не тримають.

   - Звичайно.

   Я киваю, похмурішаючи.

   Кидаю вбитий погляд на сумку, яку вже наполовину зібрала.

   Речей зібралося багато. Артур не забував постійно щось привозити чи передавати.

   Щоправда, бачилися ми здебільшого при дівчатах.

   І як тепер опинитися з ним в одному будинку? Поняття не маю.

   Але Дашенька і Селена там. Я ж не можу втекти, а їх залишити!

  - Христина... Ваш чоловік, він... Адже він усі ці дні під вашою палатою чергував. І щоночі.

   - Варто було показати йому правила.

   Розумію, що кидаю це просто в простір. Які правила для Вишневського? Навіть не будь у нього такої посади, він усе одно пішов би напролом. Як завжди...

   Серце стискається, бо накриває спогадами. Як він до мене залицявся. Як домагався.

   Адже він старший був.

   Видний чоловік. Серйозний.

   У мене дихання перехоплювало, коли я на нього дивилася. Голова паморочилася.

   Але...

   Я завжди його побоювалася. Розуміла, що такий може погратися і викинути. Занадто красивий. Мужньою, сильною красою. Занадто впевнений у собі.

   Дівчата наші в університеті просто голови звертали, коли він за мною приїжджав.

   Обступали його.

   Постійно то спотикалися, коли він виходив із машини і летіли просто на його груди, то проблеми в них якісь траплялися. І неодмінно потрібно було, щоб він допоміг.

   - Я не знайомлюся. І взагалі. Я не готова зараз до стосунків. Мені вчитися потрібно. А потім домогтися чогось у житті.

   Повторювала я йому знову і знову.

   А він усе одно приїжджав.

   А я знову відмовляла.

   Доти, доки він мене просто не вкрав.