3/3

  ***

   - Матусю, а коли ти додому повернешся?

   Майже одразу після того, як іде Кір, у палату забігають дівчатка.

   З шумом і сміхом показують мені нові іграшки.

   - Тобі потрібно так багато вітамінів вливати? Ти ж скоро лопнеш!

   Я займаюся тільки ними. Намагаюся не помічати Вишневського, що маячить за малятами.

   - Дитинка всередині ж маленька, - пояснюю, ледве стримуючись, щоб не висловити просто зараз і вголос усе, що я думаю про чоловіка.

   - Їй багато потрібно вітамінів, щоб вона виросла. І їх не постійно вливають. Організм їх засвоює, на це потрібен час. А наступного дня вже нова порція.

   - А чому ти не можеш отримувати їх і додому приходити?

   Даша хмуриться. Дивиться на мене так, наче я щось приховую, а їй потрібно з мене правду витягнути.

   Точно як справжній прокурор.

   Де тільки набралася цього? Артур удома поводиться зовсім не так, як на роботі. Навіть не здогадаєшся, чим він займається.

   Щоправда, як з'ясувалося, сліди він за собою замітати не вміє.

   А якби вмів?

   Може, взагалі, у нього навіть і не одна позашлюбна вже дитина. Адже, якби не випадковість, я б досі так ні про що б і не дізналася!

   - Бо тут важливо, щоб я була під наглядом лікаря. Лікар визначає, скільки потрібно малятку цього вітаміну. А раптом виявиться, що влили забагато? Вона не впорається стільки прийняти, і її знудить.

   - Хм.

   Переварює. З таким серйозним виглядом.

      - Таких маленьких хіба може знудити? Прямо всередині тебе?

   Селена теж насторожується.

   Ну все. Допит зараз почнеться справжнісінький. І я знаю, хто в усьому цьому винен!

   - Усе може бути. Ваша сестричка повинна ж бути ідеальною. Красивою, розумненькою і здоровою. Як ви в мене. Ось тому й потрібно, щоб за всім дуже уважно стежили тут.

   - Ти точно нічим не хвора?

   Дівчата завмирають. Дивляться на мене пильно. Упритул.

   - Ну звісно!

   Посміхаюся, про себе бурмочучи всі лайки, які я знаю в бік Вишневського.

   Навіщо дітей так хвилювати? Усього лише заради його егоїзму!

   - Я абсолютно здорова, мої хороші.

   - І мама  теж за вами сумує. Чекає-не дочекається, коли зможе повернутися додому. Щоб ми були вже нарешті всі разом, - лунає просто над вухом голос Артура.

   І...

   Такого нахабства я від нього не очікувала!

   Він просто підходить!

   Опускає руку на мій живіт, починаючи його погладжувати.

   Адже знає, що при дівчатах я його руку не скину!

   Посилаю йому погляд, повний ненависті.

   Але він ніби й не помічає. Ага. Це Артур-то! Який помітить навіть просту фальш у посмішці й у найлесливіших, але добре зіграних словах!

   - Мама скоро повернеться додому. І знаєте, чим ми займемося? Ми будемо розмовляти з малятком.

   - Як це?

   - Прямо у мами в животі?

   - Звичайно.

   Він не припиняє погладжувати мій живіт. Водить по колу.

     - Ми з мамою з кожною з вас розмовляли, поки ви були в неї в животику. Розповідали все про наш дім. Про нас. Про те, як ми вас любимо. Казки вам читали. Мама не може дотягнутися, але я нахилявся прямо над животиком з вами і говорив. А ще скоро малятко штовхатися почне. І ви зрозумієте тоді, що вона все чує і все розуміє. Як і ви, дівчатка, колись. Ви говорити їй щось будете. А вона у відповідь штовхатися. Ручкою або ніжкою.

   - Ох.

   Селена заворожено дивиться на мій живіт.

   - А мамі таке не боляче?

   Дашуня теж округляє очі в подиві.

   - Не боляче, мої хороші. Малятко ж крихітне поки що.

   Посилаю Вишневському найгумовішу посмішку. Дівчата не помічають, але він-то має зрозуміти мій посил?

   - А тато нам замок привіз! Він як справжній!

   - Ага. І в ньому справжні кімнати. І ліжка. І шафки!

   Навіть у Селени, яка старша, очі загоряються.

   Я пам'ятаю цей замок. Ми з Артуром дівчаткам на Новий рік його подарувати планували. Отже, форс-мажор. Ну як же інакше?

   - Тато каже, у Діснейленді точно такий самий. Тільки великий! І справжній! У три наші зрости!

   - І він обіцяв, що ми вже скоро туди поїдемо. І погуляємо по цьому замку!

   - Ти набирайся цих вітамінок швидше, гаразд! Ми так на тебе чекаємо, мамо!

   Притискаю маляток до себе. Швидко скидаю руку Артура з живота, поки вони не бачать.

   І ось як їм тепер сказати. Що ніякого замку і Діснейленду не буде?

   - А то тато каже, у нього тільки зараз може бути відпустка, - шепоче Селена.

  Причому, незрозуміло, кому.

   Чи то мені, чи то малятку в животику, чи то нам обом.

   - Треба швидко їхати. А то потім може не вийти.

   Якби поглядом можна було б убивати, від Вишневського б уже одна купка попелу б залишилася.

   Але, на жаль. Він непробивний.

   - Ну, ми підемо. Мамі відпочивати треба.

   Бере дівчаток за руки. Начебто, щоб зайвий раз мені показати, як вони до нього туляться.

   - Налаштовуйся на прекрасну поїздку, кохана. Подумай поки що, що взяти в дорогу. Щоб не в останній момент.

   - Тату, а чому ти маму не цілуєш?

   Дві пари оченят наївно видивляються на Вишневського.

   - Мені не можна, - відшартуюся, коли він намагається нахилитися над моїм обличчям.

   - Чому? Ти справді не хворієш?

   - Просто не можна.

   - Але нас же ти цілувала!

   - У мене алергія.

   На вашого тата. Яка стає з кожним разом дедалі сильнішою!

   - На татову щетину. І на парфуми. Тож йому до мене краще не наближатися.

   - А раніше в тебе, мам, алергії не було.

   Даша здивовано кліпає очима.

   З великим трудом викручуюся.

   Вишневський, здається, теж розуміє, що переборщив. І я зараз вибухну.

   За ними зачиняються двері, і я нарешті даю волю всім тим словам, які рвуться з мене відтоді, як вони сюди прийшли.