2.6

***

   - Христина Валеріївна. Як ви сьогодні почуваєтеся?

   Алла хмуриться, вимірюючи мені тиск і пульс.

   - Не виспалася, - зітхаю.

   - Пульс слабкий. Курс вітамінів і справді краще прокапати. І, звісно ж, потрібно їх їсти.

   - На їжу дивитися не можу.

   - Це помітно, - Алла усміхається.

   - Ви в минулу вагітність вісім кілограмів набрали. А зараз маєте такий вигляд, ніби вас узагалі не годують. Скільки скинули за цей час?

   - Не пам'ятаю. Здається, п'ять?

   У мене цього разу страшний токсикоз був. А потім ще й це поранення Артура...

   Я тоді зовсім перестала їсти. Кір Амелін, його друг, мало не насильно в мене їжу запихав. Я на тінь перетворилася. І відтоді так і не набрала.

   Усі одежинки, які з минулих вагітностей залишилися, бовтаються на мені, як на швабрі.

   Чорт.

   І знову накриває!

   Але ж я обіцяла собі про це не думати! Ні про що не думати, крім моєї дівчинки!

   Але варто згадати, як я тоді за нього переживала, а він у цей час із нею розважався... Знову смикати починає.

   Кричати хочеться.

   - Христина Валеріївна. Ви полегше.

   Алла хмуриться.

   Тільки зараз помічаю, як впилася нігтями в долоню.

   - Не потрібно про погане думати, гаразд? Ну ось. І тиск уже стрибнув. А зайвою хімією дитину труїти не варто.

   - Звичайно, Алло. Я постараюся.

   - А ось із животом уже трохи краще. Тонусу немає. Більше не тягне?

   - Ні, - хитаю головою.

   Мимоволі опускаю долоню на живіт. Починаю його погладжувати. На обличчі сама собою з'являється усмішка.

  - Ось і прекрасно. Вам є, про що добре думати. Уже ім'я малятку вибрали?

   - Поки що ні, - хитаю головою. - Я думала, може, Олександрою назвати. Але поки не обговорювала це з...

   Чорт.

   Із чоловіком не обговорювала, треба ж!

   Я досі рефлекторно думаю про нашу сім'ю так, ніби нічого не сталося!

   Тільки от обговорювати мені вже ні з ким нічого не треба. Та й нема чого. Крім розлучення.

   - Олександра - прекрасне ім'я.

   Алла посміхається.

   І я знову відкидаю від себе важкі думки.

   Усе ж добре.

   Скільки жінок, зрештою, самі народжують?

   А в мене дівчатка мої є. І мама з вітчимом. Підтримка, як ніяк!

      Я впораюся.

   - Христина Валеріївна...

   Алла мнеться, а я тут же напружуюся.

   - Що? Щось не так?

   - Ні-ні. Із дитинкою все гаразд. Я про інше... Це, може, й не моя справа, але...

   - Ну?

   - Ваш чоловік. Він... Усю ніч під вашою палатою провів. Ходив по коридору. Навіть не спав зовсім.

   - Хіба лікарня не закрита для відвідувачів у такий час?

   - Звичайно, але... Ви ж самі розумієте.

   Ну так. Артур за бажання може і лікарню закрити, і все її керівництво. Хто йому слово поперек скаже?

   Як кажуть у його колах, була б людина, а стаття знайдеться.

   Завжди щось накопати можна. Навіть найкришталево чесна людина може десь припуститися помилки.  А тут взагалі благодатне поле для такого! Будь-яка пацієнтка, у якої щось пішло не так, завжди може звинуватити в цьому лікарів!

Ну... Або чоловік пацієнтки. Нехай навіть майже колишній. Або одружений коханець!

   - Він же не може відвезти мене звідси без моєї письмової згоди?

   - Звісно, ні. Таке неприпустимо. Але...

   - Але що, Алло?

   Ще сильніше напружуюся. Правила ж не для всіх, правда?

   - Я не про це. Знаю, що не у свою справу лізу. Але я ж бачу, як ви мучитеся. Він тут був. Всю ніч. Не в якомусь іншому місці. Хіба це не про багато що говорить?

_____________________

Як думаєте, дівчата? Говорить це багато? Чи ні, ммммм?