2 розділ 2

Голова вже просто вибухає від цих думок!

   Змушую себе їх відключити.

   Я про дитину насамперед думати повинна! Про нашого малюка! А не про цього зрадника!

   Вагітність і справді цього разу важка.

   І токсикоз у мене був просто жахливий.

   Кілька тижнів на збереженні довелося пролежати. У цій самій лікарні, між іншим.

   А потім...

   Ці божевільні нервування.

   Коли в Артура стріляли. Просто у квартирі його друга, Кирила Амеліна!

   Він же тоді в реанімації лежав. І його жодного разу до мене не пустили!

   Я як тінь тоді ходила. Ледве пересувала ноги. Які, до речі, тоді дико набрякли.

   Несподівано повернувся токсикоз.

   У дзеркало на себе дивитися було страшно!

   Бліда тінь. Кістлява до жаху.

   Набрати вагу повинна була, але на цих нервах втрачала і втрачала.

   А мені ж ще про дівчаток наших треба було думати.

   Посміхатися їм і робити вигляд, що все гаразд.

   Говорити, що татко просто в черговому відрядженні.

   Вони ж маленькі ще зовсім. Нічого не розуміють.

   І про відрядження його теж. Бо кожне - це серйозне завдання. Розслідування. Небезпечне. Із ризиком для життя.

   Я і коли він їхав, місця собі не знаходила.

   А тоді...

   Тільки от я, на відміну від Артура, ні про що інше, крім нього, не могла думати. І коли він після поранення відходив теж.

   Доглядала за ним.

   Не спала ночами, чергуючи біля його ліжка.

   А він, виходить, просто через те, що в мене складна вагітність, коханку собі завів?

  Стискаю руки в кулаки. До хрускоту. До болю і до червоних відбитків крові, встромляючись у них нігтями.

   Змушую себе заспокоїтися. Дихати. Просто дихати, дивлячись у стелю.

   Що в нас тут цікавого? Можна лампочки над ліжком порахувати. Згадати, що в нас із дитячих речей залишилося. І що підійде на перший час. Прикинути, як обставити нову дитячу для малятка. Або для Даші іншу кімнату зробити? А її дитячу виділити її сестричці?

   Поступово думки вщухають.

   Я нарешті провалююсь у важкий, але все ж таки сон...

***

   - Матусю, привіт!

   Посипаюся від дзвінкого голосу Селени.

   Вона, як зазвичай, ніби сонечко.

   Світиться, тут же кидаючись до мене на ліжко. Міцно обіймає обома рученятами. Притискається до мене, лоскочучи обличчя кучеряшками. Треться носиком об мій.

   Дашенька тупцює осторонь. Дивиться розгублено й насторожено.

   - Іди до нас. Ну, маленька? Як я за вами скучила!

   Витягую другу руку, щоб її обійняти і притиснути до себе разом із Селеною.

   Малятко нерішуче підходить. А потім просто падає з полегшенням у мої обійми.

   Труся об їхні щічки своїми.

   Зариваюся в такий рідний запах моїх маляток. У їхні кучеряві локони.

   - Матусю, тобі погано, так?

   Дашка нарешті піднімає на мене свої стривожені оченята.

   Величезні. Бездонні. Точно такі ж, як у Артура.

   І вперше в житті мене це ріже.

   Вдаряє гострою голкою просто в серце.

   Але...

   Це ж мої дівчатка! Я не повинна думати про зрадника, коли на них дивлюся!

   - Ні, сонечко. Ну що ти, - хитаю головою. Гладжу її по маківці звичним жестом. Як завжди, коли хочу заспокоїти.

   Посміхаюся через силу.

   - Усе добре.

   - Правда?

   Її очі сповнені хвилювання і тривоги.

   Як же з моїми дівчатами все просто.

   У них кожна емоція на обличчі читається. Як відкрита книга.

   Та вони й самі такі відкриті! Мої любимі дівчатка. Мої найрідніші.

   Відкриті та щирі. Не те, що їхній батько!

   Хоч мені завжди раніше здавалося, що і він такий самий. Але тільки з нами. З нашими дівчатками і зі мною. Тільки з нами справжній...

   - Правда, маленька. Усе добре.

   - Я ж казав вам. Мамі просто потрібно кілька днів прокапати спеціальні вітамінчики. Щоб ваша сестричка в неї в животику набралася побільше сил і швидше виросла.

   Голос Артура вдаряє просто під дих.

   Повільно піднімаю очі і зустрічаюся з його пронизливим поглядом.

   - Так, Даш. Татко ж казав. Ну, ти що? Татусь же усе знає!

Різко відвертаюся, занадто сильно стискаючи своїх маляток.

   Він же спеціально привів їх сюди!

   Я бачу це по його впевнено стиснутим в нитку губами. По рішучому жорсткому погляду.

   Так Вишневський завжди приймає важливі рішення у своїй роботі. Планує ризиковані моменти операцій.

   Адже ми ніколи не говорили малятам про те, що в нас якісь проблеми. Тим більше, зі здоров'ям.

   Навіть коли я на збереженні лежала вперше, ми сказали їм, що мені просто потрібно було виїхати. У чудове місце, куди я обов'язково візьму потім їх із собою. А поки так. Поїхала озирнутися і зрозуміти, сподобається їм там чи ні.

   Уже не кажучи про те, що татко завжди їхав у відрядження, коли в нього були поранення.

   Лікарні - не місце для дітей.

   Вони навіть дорослих лякають.

   А вже лякати маляток тим, що з батьками щось не в порядку, ми точно ніколи не збиралися!

   - Мамо, а тобі багато цих вітамінок потрібно влити? І чому ти просто не можеш їх випити? Удома?

   Дашулька знову дивиться насторожено.

   Хмуриться, простежуючи очима за крапельницею.

   - Це спеціальні вітаміни, сонечко. Вони тільки для мам. У яких у животику малюк.

   Артур відповідає за мене.

   Дивиться на доньку з такою ніжністю, що в мене подих вибиває.

   - Так, моя люба, - сподіваюся, моя посмішка не виглядає зараз , як оскал. Така, яку я з себе вичавити готова, радше можна налякати, ніж заспокоїти.

- Це для майбутніх матусь. Для малюка. Тому потрібно багато вітамінів. І їх вводять цілий день.

   - Тобі боляче, так?