2.4

  Сама не розумію, яким дивом я все-таки провалююся в сон. Напевно, мій організм занадто змучений усіма цими нервами.

   Але вранці прокидаюся, як за будильником.

   Мене ніби підкидає вгору.

   І...

   Мені здається, чи я й справді відчуваю запах парфумів Артура?

   - Алла, мій чоловік був тут? Вночі?

   - Ну що ви, Христино. Уночі відвідування заборонені.

   Алла Михайлівна знову приходить до мене особисто. Вимірює пульс і температуру. Промацує живіт.

   Тільки чомусь я зовсім їй не вірю.

   Хоча... Вона могла й не знати.

   Вишневського могли впустити і в обхід неї. А хто б йому зміг відмовити?

   - Будь ласка. Ви не могли б заборонити моєму чоловікові тут з'являтися?

   - Христина. Ви ж уявляєте...

   - Але він же не ворог своїй дитині.

   Сподіваюся, хоч у цьому плані щось людське в ньому все-таки залишилося!

   Хоча я вже й не знаю толком, хто насправді мій чоловік.

   - Мені нервувати не можна, це ж навіть йому зрозуміло. А його візити у мене викликають сильний стрес.

   - Добре. Я спробую.

   Алла киває і я з полегшенням заспокоююся. Знаю, що вона справді хоча б спробує.

   Але...

   На жаль. Вона не встигає. Тому що двері відчиняються. Без стуку.

   І в палату вже впевненим кроком входить Вишневський!

   - Як стан моєї дружини?

   Як завжди, він рішучий. І впевнений.

   І цей гнітючий погляд. Такий самий тон. Він якого Алла тут же блідне. Як і всі навколо зазвичай.

   - Прогнози сприятливі. Але потрібно ще хоча б кілька днів.

   - Залиште нас.

  І знову він господар становища. Начебто не лікарка тут головна, а він.

   - Христина.

   Артур впевненим кроком прямує до мене.

   У його очах тривога і все та ж рішучість.

   - Я відвезу тебе в іншу клініку. Прямо зараз.

   - Ти хіба не чув? Мені потрібно кілька днів відлежатися. І будь-які пересування для мене зараз будуть шкідливими.

   - Якого біса. Вони просто морочать голову! Якщо ти в порядку, то чому тебе не можна забрати додому? А якщо щось серйозне, то чому не призначають лікування?

   - Ти один сьогодні? Без дівчаток? Чого раптом? Вирішив, що однієї маніпуляції було достатньо?

   - Христина.

   Артур зупиняється за крок від мого ліжка. Ніби відчувши ту саму стіну, якою я намагаюся закритися від нього.

   - Навіщо ти так? Хіба ти не була рада бачити дівчаток?  Але я ж не можу при них говорити про твоє здоров'я. А воно для мене на першому місці. Ти ж знаєш.

   - Якщо тебе і справді хвилює моє здоров'я, і, особливо, здоров'я малятка, то ти маєш зрозуміти.

   Шиплю крізь стиснуті зуби.

   - Ти. Ти найбільша загроза здоров»ю для нас обох! Однією своєю появою! Так важко зрозуміти. Що я бачити тебе не можу?!

   - Христина.

   Артур ніяково переступає з ноги на ногу. Знову виглядає розгубленим.

   - Я дбаю про тебе.

   - Справді?

   Із горла сам собою вилітає нервовий смішок.

   - Чи твоїй коханці не сподобалося на новому місці? Куди ти там її перевів. А? Вона вирішила повернутися і тому ти раптом захотів мене звідси перевести?

  - Христина. Ну що ти кажеш.

   - Знову скажеш, що мені все здалося, Артуре? Тільки ось мені зовсім не здалося, Хоч ти і старався, але я вийшла все ж таки вночі прогулятися. І навіть без твого конвою. І я чула все!

   - Кріс.

   Артур розтирає чоло рукою.

   - І про те, що у вас буде хлопчик. І про квартиру, яку ти їй уже забезпечив. І про турботу твою. І...

   Прикушую губу. Сльози самі навертаються на очі.

   - І ти хоч уявляєш, що я пережила, коли в тебе стріляли? Коли ти в реанімації був, а? Мене ж не пускали до тебе. Нікого, чорт тебе забирай, не пускали! Я ледь нашу дитину не втратила! Мало з розуму не зійшла! Думала ти помираєш там. Що все настільки погано, що навіть мене не пускають! А ти... Ти ж із нею в цей час, Артуре! Поки я в коридорах під палатою твоєю ночувала і місця собі не знаходила, ти... Її... Саме тоді!

________________

Дівчат, хто не в курсі, історія про те, як на Артура вчинили замах, в романі " РОЗЛУЧЕННЯ. Я НЕ ПРОБАЧУ ЗРАДУ"