1.2

  Його запах забивається в ніздрі. Здається, просочує мене всю. Наскрізь.

   Зараз від Артура пахне апельсиновими нотками. Упереміш із грейпфрутом.

   Зазвичай він користується зовсім іншими парфумами.

   Трохи терпкий деревний запах з відтінками кави й амбри.

   Я його завжди обожнювала.

   Але в цю вагітність він почав дико мене дратувати.

   І Артур відразу ж змінив запах. Хоч багато років не зраджував своєму парфуму.

   Дозволив мені вибрати те, що подобається мені.

   Чорт.

   Адже я захлиналася його запахом.

   І справа не в парфумах.

   А в тому, як він змішувався з його особистим. Запахом шкіри. І... Його самого.

   Мого чоловіка. Мого першого і єдиного. Того, кого я завжди любила. Усім серцем.

   З самої нашої першої зустрічі. З першого погляду, який мене обпік. Наскрізь. Назавжди.

  А ще...

   Я тонула в його очах. Тонула.

   І, мені здавалося, завжди бачила в них відображення себе... І наших дітей.

   І зараз відчуваю, як я ним просочилася.

   Наскрізь. Під шкіру. До м'яса.

   Як це все можна відірвати від себе? Хіба що разом зі шкірою.

   І зараз... Я тону.

   Тільки не в його пронизливих синіх очах. Які в точності повторилися в наших із ним дітях. Двох дочках.

   Тону в тому, що він зробив.

   Задихаюся!

   Він же...

   Він же все розбив!

   Мене розбив!

   І мені так судомно хочеться вхопитися зараз за його міцні, такі потужні, плечі.

   Тому що...

   Тому що тільки він завжди був найріднішим.

   І я точно знала, що в будь-яку бурю саме ці плечі мене витягнуть. Нагору.

   З будь-якої біди. З будь-яких страхів і проблем.

   А тепер...

   Тепер саме він мене і топить!

   І це ріже сильніше, ніж усі на світі ножі.

   Як же так? Як так узагалі могло вийти?

   З нами? Зі мною? З нашими дівчатами!

   - Маленька.

   Артур знову намагається взяти мене за руку. Я смикаюся. Голка крапельниці мало не вилітає з вени.

   - Не чіпай мене, Артур. Ти з мене божевільну дурочку зробити вирішив. До всього, що ти зробив!

   Озвучити це просто язик не повертається!

   Навіть у думках не можу цього вимовити!

   - Маленька моя. Кохана.

   Його очі спалахують звичним теплом. Такою рідною ніжністю.

   - Ну що ти вигадала, Христина? Я дуже тебе ціную. Але подумай сама. Вагітність. Стрес останніх місяців. Ти знаєш, що під час вагітності щитовидка сповільнюється, ні? Свідомість працює повільніше. Адже ти сама забула, що в іншій клініці вже спостерігаєшся. Ось і наплутала щось.

   - Як ти опинився тут? У лікарні? Я тобі дзвонила, але додзвонитися не змогла.

   - Христина. Мене ж усі знають. Тим більше, ми тут раніше спостерігалися. Мені зателефонували відразу ж, як ти поступила.

   - Тоді чому я додзвонитися не могла? Ти був поза зоною.

   - Відразу ж телефон відключив і рвонув до тебе. Щоб у справах не смикали. Ну. Маленька. Я в думках не уявляю, щоб я міг коли-небудь тебе образити.

   Образити? Ха.

   Ні, Артур. Ти мене й не ображав.

   Ти просто мене вбив. Навиліт. Так просто.

   Які можуть бути образи в того, хто просто розсипається на частини?

     - Я хочу спати, Артур. Іди додому. Або куди тобі там потрібно.

   - Христина.

   Стискає щелепи. До хрускоту.

   А руку, що повисла в повітрі, в кулак.

   - Я втомилася, Артур.

   Натискаю кнопку екстреного виклику.

   Невже він не розуміє, що мені з ним поруч бути нестерпно?

   Здається, я зараз просто закричу.

   - Христина Валеріївна? Вам стало гірше?

   Лікарка стурбовано дивиться на мене. Опиняється в палаті майже відразу.

   - Я спати дуже хочу. І мені так і не сказали, що з дитиною.

   - Із дитиною все має бути гаразд. Але у вас тиск дуже низький. І живіт напружений.

   - Ми можемо поїхати в іншу клініку?

   Артур запитує досить жорстко.

   Утім, він завжди такий. З іншими.

   Посада і характер. Так.

   Тільки зі мною він був завжди іншим. А з нею?

   - Небезпека все ж таки існує, - лікарка хитає головою.

   - І раз була повторна непритомність, краще знову зібрати всі аналізи. До цього часу я категорично не рекомендую чіпати Христину Валеріївну. Їй краще лежати. Хоча б добу.

   - Гаразд, - Артур явно погоджується через силу.

   - І жодних стресів. Христині Валеріївні потрібно відпочивати. І позитивні емоції.

   - Дякую.

   Я киваю, рефлекторно погладжуючи живіт.

   Якби з дитиною щось через нього трапилося, я б йому просто тут очі б видряпала. І з надією, що медичної допомоги йому не нададуть. Не за профілем же клініка.

   - Іди, Артур, - відкидаюся на подушки.

   - Я спати хочу. А ти мені створюєш стрес.

   - Це з яких пір, Христино?

   Знову стискає щелепи. Я навіть чую, як скриплять його зуби.

   - Мені потрібен спокій. Ти ж чув. Чи ти хочеш нашкодити дитині? А ти їй нашкодиш. Якщо зараз же не підеш!

   - Гаразд, Христина. Так. Ти маєш рацію. Краще поспи. Я постараюся бути тут, коли ти прокинешся. Але якщо що. Я на зв'язку. Одразу ж набирай, гаразд?

   Я не відповідаю.

   Сперечатися з ним зараз немає жодного сенсу.

   Артур звик до того, що йому всі підкоряються.

   Він досвідчених кримінальників ламає за кілька хвилин.

   Почну сперечатися, - він же не піде.

   А мені сили потрібні. І про малятко потрібно думати.

   Він піднімається, але відразу не йде.

   Стоїть наді мною ще кілька хвилин.

   Після нарешті розвертається і прямує до дверей.

   Чую, як він тихо бурмоче лайки крізь стиснуті зуби.

   Раніше я б зі сміхом сказала б, щоб перестав. Бо малятко все чує, і який він подає їй приклад?