1.1

Насилу розліплюю важкі повіки.

   Зі стогоном тут же опускаю голову знову на подушку, ледь спробувала її обійняти.

   Чорт.

   Таке відчуття, ніби по мені танк проїхався.

   - Маленька? Ти вже прийшла до тями?

   Повіки реально ніби налиті свинцем.

   Нарешті розліплюю вії.

   Ворушу рукою. Розумію, що у вену встромлена крапельниця.

   Навколо темно.

   Лише силует чоловіка, який нахилився наді мною.

   Артур.

   Губи самі складаються в полегшену посмішку.

   Він тут, а отже, зі мною все буде добре. Я знаю. Адже з моїм чоловіком завжди так надійно! І нічого не страшно. Ніколи.

   - Як ти, маленька?

   Його міцна рука накриває мою долоню.

   Вона гаряча, як і завжди. Велика. Рази в три більша за мою долоньку.

   Ми завжди сміялися, що Артур порівняно зі мною, як велетень. Як пушинку мене завжди на одну руку закидав і піднімав угору. Кружляв. А я сміялася...

   А після ми завжди цілувалися. Як одержимі.

   Поки я зісковзувала вниз по його міцних сталевих грудях...

   Рукава закочені.

   Тканина сорочки обліплює потужні біцепси.

   Відчуваю пульсацію в джгуті вен, які обплітають його сильні руки.

   - Я просто зобов'язаний тебе захищати, Дюймовочка. Ти ж у мене крихітна. Я завжди маю бути поруч.

   Так говорив мені Артур.

   Завжди.

   Ще раніше, коли тільки мене завойовував.

   Красиво завойовував, незважаючи на його похмуру, сувору професію. На такий самий характер.

   Сталевий. Такий, що пробиває всіх і вся.

   Крім мене.

   З мене він пилинки здував. Влаштовував божевільну романтику.

  Намагаюся згадати, що сталося.

   Обережно повертаю голову, озираючись на всі боки.

   Чорт. Лікарня.

   Це я розумію більше за запахом, ніж за виглядом.

   А потім у свідомість вриваються датчики. Крапельниця, і...

   Мені стало погано, коли я була за кермом. Я викликала швидку, назвала адресу клініки, і...

   Артур приїхав. Але не до мене.

   До тієї, іншої. Яка вагітна.

   Спогади накривають миттєво.

   Я знову відчуваю той самий біль, який мене пронизав, щойно я його побачила.

   Всередині. У животі. По всіх нутрощах.

   Але найголовніший - у душі. У серці.

   І від неї жодна крапельниця не допоможе!

   - До неї йди, - різко вириваю руку з його долоні. - Що ти тут забув?

   - Христина. Що ти кажеш?

   Артур хмуриться. Так само турботливо вдивляється в моє обличчя.

   - Ти ж не до мене приїхав, Артур. А до цієї своєї. Як її? Лізи? Я чула все. Вона вагітна від тебе. А ти обіцяв їй, що зі мною розлучишся.

   - Христино. Ну що за маячня.

   Артур нахиляється нижче. Прямо над моїм обличчям.

   М'яко проводить пальцями по моїй щоці.

   - Для мене, Артур, ти був поза зоною зв'язку. А до неї тут же примчав. Я достатньо чула, поки ми з нею в одній палаті лежали. Навіть знаю, що ти їй домробітницю прислав. Це в неї ти ночуєш, коли в тебе важливі завдання, так? Може, ви вже й живете, як одна щаслива сім'я?

   - Маленька. Ну що ти таке кажеш. Хм...

   Хмуриться ще сильніше, вдивляючись мені в обличчя.

   - Може, тобі щось наснилося? Ти втратила свідомість. Препарати якісь тобі вводили. Це сон, напевно, був, маленька. Якийсь до жаху божевільний сон.

   - Іди геть, Артур. І не торкайся більше до мене. Ніколи.

   Знову відсмикую руку, коли Артур намагається її накрити своєю.

   Смикаюся, коли він нахиляється, щоб звично поцілувати мене у скроню.

     - Маленька. Це гормони. Вони бушують, підкидають тобі різне. Просто заспокойся. Дихай. Пам'ятаєш, як ти Селеною була вагітна? Тобі вічно якісь силуети в нас у квартирі ввижалися. А це були просто тіні від меблів. Ну?

   - Артур. Не роби з мене ідіотку, гаразд. Я вагітна. Але мізки в мене не відключилися ж.

   - Маленька. Ну як ти могла подумати, що я можу тебе зрадити. А? Я ж життя за тебе віддам. Та ти і є моє життя. Ти і наші дівчатка. Я в бік іншої навіть би й не подивився ніколи.

_______________

Як вам варіант Артура, мммм?