Епілог

Час на Землі пролетів непомітно. Три місяці промчали, немов один день, за клопотами, облаштуванням та турботами, ми втратили рахунок часу.

Алексія з радістю щоранку бігала в лабораторію до дядька Толі й тепер мріяла про навчання у коледжі чи університеті.

З усіма необхідними документами нам допоміг Вільям. Він все оформив і, як і пообіцяв, продовжував допомагати та підтримувати всіх лісгарців, більшість яких оселилися на околицях Лондона.

Ми з Сашком теж багато часу проводили в лабораторії, з'їздили до Лондона на презентацію робота-лікаря для провідних клінік та лікарів, що з’їхалися з усього світу. Ми отримали в нагороду безліч овацій, теплих слів та визнання у світі високих технологій та медицині.

Попереду роботи було ще дуже багато. Звісно, ​​ми привезли таку модель Механічного лікаря й до своєї країни. Готували запуск його на виробництво і в менш розвинених країнах. Адже насамперед задля цього все й замислювалося — ми хотіли допомогти саме мешканцям країн, де лише стають на шлях розвитку робототехніки.

Ми були щасливі. Щасливі від того, що змогли зробити такий потрібний крок у медицині, впоралися і з потоком критики та скептиків, якої не вдалося уникнути, але після перших успішних операцій їхня кількість суттєво знизилася. Нас запрошували на телебачення, брали інтерв'ю газети та журнали. Це дуже сильно вимотало нас емоційно, але лише більше вселило впевненість у тому, що ми на правильному шляху.

Сашко тепер думає навіть про відкриття власної клініки експериментальної медицини, де планує використовувати лише наднові технології та методи лікування та діагностики. У лабораторії дядька Толі проводять презентації обладнання та технологій для студентів та школярів, яким сучасні технології надзвичайно цікаві – адже саме вони будуть тими, хто почне працювати з ними та серед них.

***

Я ж готуюся до появи нашого сина Максимки. До пологів залишилися лічені дні. Сашка просто вигнав мене з лабораторії, попросивши приділити увагу собі та малюкові. Я підкорилася, хоч і не одразу.

Зараз, стоячи на порозі дитячої кімнати, яку ми облаштували в нашій новенькій квартирі в ніжно-зелених тонах, я милуюсь милими речами, м'якими іграшками, книжками, і розумію, що мій чоловік був безмежно правий, коли затягнув мене до дитячого магазину, де ми провели цілий день, вибираючи ліжечко та коляску, пелюшки та сорочечки, повзунки та крихітні костюмчики, памперси та брязкальця, соски та пляшечки, та інші потрібні немовлятам дрібниці.

- Нікусю, – підійшов до мене Сашко. – Час. Мої батьки чекають нас на вечерю, ти пам'ятаєш?

- Так, звичайно. Я дуже рада, що вони приїхали до нас в Одесу.

- Я теж. Мамі тут дуже подобається, і я сподіваюся, з народженням онука вона трохи підбадьориться. Арешт Всеволода, закриття Лісгара... Усі ці події сильно вразили її.

- Все обов'язково налагодиться. Ось побачиш! – Обняла я чоловіка. – Мої рідні дуже щасливі, що ми повернулися, я впевнена, що вони й твоїм батькам допоможуть влаштуватися в Україні. Вони начебто непогано порозумілися. Ти паче, що Федерік все ще мріє про єднання з природою. Він сам казав мені про це. Гадаю, невеликий будинок десь серед Карпатських гір або біля моря буде їм гарним подарунком.

- Ніко, це класна ідея. Я обов’язково подбаю про це. Мені дуже хочеться, щоб батьки були щасливі та жили не так далеко від нас. А зараз нам справді час їхати.

- Поїхали, – погодилася я.

Проте, нашим планам не судилося здійснитися. Наш Максимко вирішив, що він теж повинен бути на цій вечері, тому вже в таксі, нам довелося різко змінити маршрут та їхати в пологовий будинок. Вже звідти схвильований Сашко дзвонив до рідних, поки мною займалися лікарі.

Пологи були стрімкими, наш син з'явився на світ через дві години і, коли бабусі та дідусі зібралися під будівлею лікарні, гучним криком сповістив усіх про своє народження.

Я була щаслива, коли його поклали мені на живіт, обійняла своє маленьке диво й зрозуміла, що ось він — сенс мого життя, мій скарб, заради якого варто було пройти через усі випробування та стати щасливими. Заради нього варто жити й розвиватися самій та робити все, щоб росла й розвивалася наша країна, щоб вона змінювалася, заради щасливого майбутнього наших дітей, а як наслідок, майбутнього планети Земля. Вона прекрасна, якими б чудовими та розвиненими не були далекі країни та навіть зірки, але ж тільки від нас самих залежить сьогодення та майбутнє рідних місць.

- Ніко! Кохана! – чоловік ніжно поцілував нас, коли йому дозволили зайти до нас. – Максимко, який він крихітний та ніжний. – Чи можна його потримати?

- Звичайно, тільки обережно, – відповіла йому акушерка та допомогла взяти малюка на руки.

Я милувалася ними – своїми коханими чоловіками й була нескінченно щаслива. Я бачила, як світяться від щастя та ніжності очі Сашки, і розуміла, що він буде гарним батьком. Я бачила в ньому того самого Сашку, якого зустріла два роки тому, якого полюбила і з яким хочу провести все життя!

- Я кохаю тебе! – шепнула йому.

- І я вас кохаю, – він сів поруч, передав мені Максимку та поцілував.