Глава 25

- Дядько! Дядько! Вони хочуть зачинити Лісгар, знищити його! Дядько! – випалила я, щойно ми повернулися в номер після переговорів.

- Я не можу їй нічого пояснити, – втомлено розвів руками Сашко і сів у крісло.

- Ніко, сонце, – Антоніо підійшов до мене і обійняв, допоміг влаштуватися на дивані.– Чому тебе це так засмутило? Мені завжди здавалося, що тобі там не було комфортно, чи я помилявся?

- Не зручно, – кивнула я. – Але я звикла до нього, і якщо його закриють...

- То ти просто повернешся додому, – закінчив він за мене. – Вони праві. Вони всі загралися, і нам усім дорого може коштувати, якщо про існування Лісгару дізнаються всі. Це – світова катастрофа! Колапс. Сподіваюся, ти усвідомлюєш можливі наслідки?

- Так, але...

- Все буде гаразд, дівчинко моя. Ти багато чого досягла у свої юні роки, але все ж таки занадто багато тобі ще доведеться дізнатися і пройти купу труднощів, щоб стати воістину сильною особистістю. Я допоможу та підтримаю. Вас обох. Ви надто мені дорогі. Ви єдині близькі мені люди, крім твого батька, зрозуміло.

- Дякую, Антоніо, – крізь сльози відповіла я.

- Я й сам збирався просити, – продовжив він, – але ця новина навіть додала мені впевненості.

- Про що ти, дядьку? – Запитала я, знову схлипуючи.

- Я хочу не тільки провідати рідних, але й залишитись на Землі. Дочекаюся рішення Конгресу й одразу повернуся на батьківщину. Повернуся до своєї роботи, а може взагалі відкрию свою лабораторію. Федерік непогано мені заплатив за роки роботи та досліджень у Лісгарі...

- Ого, Антоніо, я дивлюся, ти підготувався. А чому нічого не казав? – обернувся до нього Сашко.

- Не хотів засмучувати. Та й не певен був. Остаточно це зрозумів лише сьогодні.

- Дядько, а ми? Як же ми?

- А ви – повертайтеся. Тепер ви потрібні там. Та й Федеріка треба підготувати до можливих змін. Я вам писатиму й дзвонитиму.

- Антоніо, друже, вчитель, наставник. Мені буде тебе не вистачати, – Сашко потис йому руку. – Але я не відмовлятиму. Ти ухвалив правильне рішення. Коли їдеш додому?

- Післязавтра.

- Чудово. Тоді ми теж затримаємось на два дні. Я обіцяв дружині показати Лондон.

- У такому разі чудового вам дозвілля, я хочу поспілкуватися з вченими, поки всі не роз'їхалися.

Дядько вийшов, залишивши нас самих.

- А ти що думаєш, Сашко? – Запитала я чоловіка. – Яким ти бачиш наше майбутнє?

- З тобою, сонце моє, з нашим малюком, – він поклав руку на мій живіт, – і бажано не з одним, а ще я бачу наш будинок, фруктовий сад... І море поряд. Обов'язково море.

- Це все добре, але як же Лісгар? Твої дослідження?

- Мої дослідження не прив'язані до Лісгар. Це лише майданчик. Так, високотехнологічна, але тут, на Землі, теж повно таких майданчиків. Я впевнений, що Антоніо зможе відкрити не лише лабораторію, а й цілий завод із виробництва робототехніки. А я йому із задоволенням допоможу. А батько... Він заслужив на відпочинок.

- І все-таки, я не вірю, що Лісгар закриють, і ці важливі дядьки-вчені говорять серйозно.

- Я не можу тобі нічого сказати з цього приводу, крім того, що ми дійсно залежимо від них. Весь Лісгар. І батько це чудово знає. І, я думаю, певною мірою він готовий і до такого повороту. Ну, гаразд, годі вже про це. Ти, здається, хотіла подивитись Лондон? Пропоную вирушити на вечірню прогулянку, невідомо, коли знову нам випаде можливість опинитися тут.

- Ідемо, з радістю подивлюся на одне з найкрасивіших міст Європи!

***

Наступні два дні ми присвятили прогулянкам Лондоном та один одному. Відколи ми переїхали до Лісгару, у нас практично не було можливості побути вдвох. Я вже почала забувати, що таке романтичні прогулянки, залицяння, палкі поцілунки на лавочці чи в парку. Це було чудово, чарівно, незабутньо! Нові емоції, які змушують моє серце битися частіше, накрили нас із головою.

Я знову побачила колишнього Сашка, такого, яким покохала його. Невже Лісгар робив його іншим? Невже вплив роботи та нескінченних проектів так позначався на ньому, що він часом й мене не помічав?

Ці думки сильно турбували мене, і до кінця другого дня бажання повернутися у високотехнологічний світ поступово згасало в мені. Тепер я всерйоз задумалася над тим, що важливіше: бути першими в науці та техніці або бути щасливими. Друге однозначно переважує. Для мене, принаймні.

Лондон справив на мене незабутнє враження – старовинні будинки тісно переплетені з сучасністю. Тауерський міст, Букінгемський палац, прогулянка на кораблику Темзою, Колесо Огляду та багато іншого, що я раніше бачила тільки на сторінках підручників англійської мови.

- Сонечко, – обійняв мене Сашко, коли я стояла на набережній й милувалася річкою.

- М-м? – обізвалась я і повернулася до нього.

- Завтра летимо додому. Ти як?

- Швидко пролетів час. Я вже не впевнена, що хочу до Лісгару...