Глава 24

- Тобто? – Федерік напружився.

- Робот викликав фурор і його вже вибрали... Вероніка його презентувала... А ось мій брат... Всеволод...

- Е-ху-у! – Король заляпав у долоні. – Вероніка, дівчинко моя, я тобою пишаюся! А що з твоїм братом? – тут обличчя короля похмуріло...

- Всеволод з’явився на Конгресі, як ми й думали. Він намагався підставити нас, хотів представити другу копію моделі Механічного лікаря, презентувати його замість нас... Але Вероніка вчасно виявила обман та сказала про це привселюдно... Всеволод у поліції, тату, разом із Девідом... І їх навряд чи відпустять...

- Я підозрював щось подібне... Особливо після зникнення Всеволода. У замку давно були помічені махінації із розробками, але я не міг зрозуміти хто до всього причетний, – він застукав пальцями по столу, – що ж, ми виховали монстра... Де ми помилилися? Як допустили?

Я помітила, як крадькома витирає сльози Еліфія...

- Тату, мамо, не звинувачуйте себе, – попросив Сашко. – Він завжди був гордий, а ще заздрісний. Він завжди, завжди, чуєш, намагався мене перевершити. Його дратувало, що я, хоч і молодший за нього на п'ять років, зміг чогось досягти. Я займався наукою, просиджував ночі безперервно над розробками, а він... Він вільний час витрачав на інтриги, шукав, як мене підставити. Він знав, з пелюшок знав, що буде спадкоємцем Лісгару, жив нав'язливою ідеєю, що через енну кількість років саме він очолить усі розробки, стане королем Лісгара та королем усіх технологій... – Сашко говорив швидко, емоційно, виплескуючи весь свій біль, який багато років збиралася в його душі. – Та я і на Землю попросився тоді, аби від нього подалі бути!

- Сашко... – прошепотіла Еліфія, – вибач, синку... Це через нас він виріс таким. Не треба було його балувати, не можна було виховувати його тільки як спадкоємця... Це я, я у всьому винна, – вона закрила обличчя руками, вже не стримуючи схлипувань...

- Мила, не вбивайся так, – втрутився Федерік, ніжно погладжуючи дружину по руці і сідаючи собі на коліна, – так, ми, безумовно, винні, але ми не могли припустити, що наш син... – король замовк... Було видно, що він ледве стримує емоції.

- Ніколи собі не пробачу... – Еліфія різко підвелася й вийшла з кімнати.

Я сама не могла стримати сліз, спостерігаючи за реакцією свекрухи. Я розуміла її почуття, але й у той же час не могла зрозуміти, як два рідні брати виросли зовсім різними людьми... Як можна було не помічати такої очевидної різниці в їх поведінці... Як можна було прищеплювати Всеволоду любов до влади, якщо у Лісгарі цей статус умовний? Виховання дітей — це нелегка праця, вона потребує сил, уваги, терпіння. І це велика відповідальність.

Сашко ще щось сказав батькові та відключив зв'язок, пообіцявши зателефонувати ще раз, коли Конгрес підіб'є остаточні підсумки.

- Ото наробив брат справ! Їм важко це прийняти, але вони впораються. – Чоловік притиснув мене до себе і легенько поцілував у лоб. – Не бійся, він тебе більше не чіпатиме, я завжди буду поруч, зможу тебе захистити...

- Якось раніше все виходило навпаки, – зауважила я. Але чоловік ображено засопів.

- Молодь, тільки ви не сваріться, будь ласка. Вероніка – сильна дівчинка, а Сашка – надто довірливий. Але вірити нікому не можна, як з'ясувалося, навіть найближчі здатні вставити ніж у спину. Але ми все одно переможемо, – дядько відійшов від вікна, де й стояв увесь цей час, підійшов до нас.

- Тепер я в цьому не маю сумніву. У Лісгарі немає місця Всеволоду й решті з його команди, – суворо сказав Сашко.

- Ідіть, відпочиньте, проведіть час удвох, – посміхнувся нам Антоніо, прямо виштовхуючи нас зі свого номера. – Я трохи попрацюю. Я маю цікавий проект.

- А це гарна ідея, йдемо в наш номер? – звернувся до мене Сашко.

- Ходімо, – кивнула я, втомлено зітхаючи. Чесно кажучи, я шалено втомилася й найбільше на світі хотіла зараз спати, день був дуже довгим та важким, а за вікном вже майже засвітився світанок, сповіщаючи про початок нового дня.

Швидко скинувши своє вбрання, я прийняла душ і без сил впала на ліжко.

Сашко ж, сказав, що він виспався та запевнив, що почувається добре, сів за ноутбук та швидко-швидко щось друкував. Я навіть не змогла запитати, що саме, сон зморив мене, несучи у своїй затишній колисці у безтурботний світ, захищаючи від усіх проблем та випробувань.

Чоловік розбудив мене після опівдні, до обіду.

- Кохана, прокидайся, нас чекають у конференц-залі, з'явилися нові дані щодо Всеволода та Девіда.

- А? Що? Що вдалося з'ясувати?

- Я поки що й сам не знаю. Дзвонив голова Конгресу, він готовий нас прийняти за годину, так що в тебе є час привести себе до ладу й навіть пообідати. Я замовив обід, невдовзі його принесуть.

- Дякую, Сашко! – я обійняла свого чоловіка.

- Будь ласка! – Він усміхався, щиро. Я давно його не бачила таким щасливим. Напевно, з того часу, коли ми тільки познайомилися.

Після обіду ми поспішили до конференц-зали. Вільям Мес’ю вже чекав на нас. Крім нього в залі були вчорашні сек'юріті, два поліцейські та слідчий.

- Доброго дня, сер Вільям, сер, – кивнула я.