Глава 23

Я майже бігом дісталася готельного номера, де під впливом сильного снодійного знаходилися Сашка і дядько Толя.

Медсестра саме перевіряла самопочуття хлопців. У її руках був тонометр, вона щойно перестала вимірювати тиск.

- Вероніка, доброго вечора. Вони в порядку. Але... Боюся навіть після пробудження, їм знадобиться кілька днів, щоби повністю оговтатися. Вони відчуватимуть сильну слабкість, можлива часткова чи короткочасна втрата пам'яті, нервозність. Якщо щось буде не так, кличте у будь-який час. Телефон медпункту у вас є, у крайній ситуації набирайте "9-1-1"!

- Дякую, – я коротко кивнула, вислухавши промову дівчини. Її ім'я наполегливо не хотіло згадуватися, кинувши погляд на неї ще раз, я розглянула напис на бейджі – Сієна.

- Що ви, Вероніко, це наша робота. Найшвидшого одужування! – Побажала вона і вийшла з кімнати.

Я, кинувши всі папери на стіл і поставивши чемодан біля стіни кімнати, сіла поруч із Сашком і взяла його за руку. Моїми щоками котилися сльози. Ми багато чого подолали разом, навіть незважаючи на всі сварки, таємниці і недомовки, він був мені найближчою людиною. Я не уявляла життя без нього, але я втомилася боротися з перешкодами, втомилася спотикатися.

- Сашко... У нас вийшло... У нас все вийшло... Лікар житиме, його вибрали. Вже вибрали, уявляєш? Я змогла, а твій брат — він останній негідник і зрадник. Так само як і той, кого ти вважав найкращим другом. Він зрадив тебе... Господи... Як це страшно та боляче усвідомлювати! – Захлинаючись сльозами, говорила я.

- Ніка... – слабким голосом, ледь чутно прошепотів він, – не плач, рідна... Ти молодець.

- Сашко! – Вигукнула я. – Живий! Прокинувся! Сашко! – я почала цілувати його щоки, ніс, губи...

Якоїсь миті він не витримав напору моїх почуттів і, обережно перехопивши ініціативу, сам заходився цілувати мене.

- Що трапилося? – спитав він нарешті.

- Навіть не знаю з чого почати, – розгубилася я. – Ти як себе почуваєш?

- Голова болить трохи, а загалом нормально. Котра зараз година?

- Дев'ята вечора, – звірившись з годинником, відповіла я.

- Ого! Надовго нас вирубало. А як Антоніо? Не приходив до тями ще?

- Поки ні...

- То ти мені розкажеш як все пройшло? Що ми пропустили?

Кивнувши, я залізла до нього на ліжко і, притулившись до грудей, розповіла все, що мені було відомо, починаючи з того, як Всеволод проник у наш номер і закінчуючи фіналом презентації.

Він нічого не говорив, уважно слухав, але я відчувала, як змінюється його настрій, як ходять жовна на його вилицях, як стукає в грудях від хвилювання його серце.

- Ніко, рідна моя дівчинко, я дуже тобою пишаюся! А Всеволод... Нехай тільки попадеться мені на очі! У Лісгар йому дороги більше немає. Та й за законами твого світу йому одна дорога... В'язниця. І Девіду, і Ілме, і всім тим, хто брав у цьому неподобстві участь.

- Я сподіваюся, у поліції їм це пояснять.

- Не сумнівайся в цьому, кохана. Краще розкажи, як ти? Як малюк? І як ти взагалі все це пережила сама? Ніколи собі не пробачу, що не додивився, не здогадався, не зрозумів, хто весь цей час був поруч з нами...

- Припини, Сашко! Я не ображаюся. Сама винна, що довіряла Девіду більше, ніж слід, вважала його вчителем. А Всеволод – твій брат... Ніхто й не міг подумати...

- І все одно... Винен у всьому лише я... Вибач, якщо зможеш... Ти не повинна була...

- Не картай, себе, прошу. Ми впоралися, й це зараз найважливіше. Ти живий та здоровий. Дядько, сподіваюся, теж. Що він вам дав, до речі?

- Лише каву запропонував випити разом...

- Знову каву? – Здивувалася я. – Ніколи більше не питиму кави, крім тієї, яку приготую сама.

- Повністю згоден!

- Народ, вибачте, що втручаюся, але я теж не питиму більше кави.

- Дядько! – Вигукнула я.

- Антоніо! – обернувся Сашко.

- Так, це я. І зі мною все гаразд. Здається, я виспався на рік уперед, – він усміхнувся.

- Я така рада, що ви прийшли до тями, правда! – я обійняла дядька.

- Ти сильна дівчинка, Вероніка. – Я завжди знав, що ти багато чого досягнеш, я чув твою розповідь, не хотів вам заважати, вже, пробач старого.

- Дядько! Не говори так, ти ще у розквіті сил!

Він лише відмахнувся.

- Антоніо, я також перепрошую. Це моя вина.

- Олександре, я дуже тебе прошу, не потрібно вибачень. Від підлості ніхто не застрахований, від зради – також. Повір, я знаю, про що говорю.

Якийсь час ми мовчки сиділи на дивані, обнявшись.

- Так, дорогі мої чоловіки, а чи не час нам повечеряти? Що скажете?

- Однозначно, так!

Зв'язавшись із рестораном, ми замовили в номер вечерю на трьох.

Після того, як ми вгамували голод і ще раз обговорили минулу конференцію, а потім і вчинок Девіда і Всеволода, намагаючись знайти їм хоч якесь виправдання та пояснення. Не знайшли. Зраді немає пояснення, немає прощення, його неможливо зрозуміти та прийняти. Це просто не вкладається у голові. Наскільки жадібними можуть бути люди, наскільки вони заздрісні, пихаті повинні бути, щоб піти на такий низький вчинок, підло підставивши і образивши найближчих людей?!