Глава 22

Перерва закінчилася. Залишилося ще п'ять виступів, і чим ближче була моя черга, тим сильніше я нервувала. А ще я постійно думала про те, як там Сашко та Антоніо.

Мені було неспокійно незважаючи на те, що я попросила медсестру перевіряти їхнє самопочуття, і якщо щось зміниться, негайно мені дзвонити. Вхідних не було. Телефон я не випускала з рук. Але чому так тривожно?

Нарешті черга дійшла до мене. Я вже приготувалася до виходу після того, як ведучий оголосив:

- Ну і на завершення нашого вечора давайте привітаємо наших друзів, генераторів нових ідей, випробувачів, вчених з Лісгара, презентувати нам механічного лікаря! Отже, Вероніка та Олександр Рендолл!

Пролунали оплески, я встала й почала проходити до трибуни, як завмерла на півдорозі, як укопана, бо на трибуні з'явилися Всеволод й Девід.

- Друзі! Перепрошую, але змушений повідомити, що замість подружжя Рендолл презентуватимемо робота...

- Стривайте! – Вигукнула я. – Що означає ви? Я тут! Я цілком можу провести презентацію моделі, над якою ми працювали останні місяці, доводячи до досконалості. – Я підійшла до сцени та встала навпроти самозванців.

Ведучий теж не розумів, що відбувається й поки що мовчки спостерігав.

До нас уже поспішали ті самі сек'юріті, що на перепустці стояли.

- Ви хто? – Запитали у мене вони насамперед.

- Вероніка Рендолл, – відповіла я, простягаючи свої документи та перепустку.

- Добре, а хто ви? – Вони ознайомилися з документами та повернули їх мені.

- Всеволод Рендол та Девід Шніц, – відповів цей хам за двох.

- Документи, – зажадав сек'юріті.

Ті простягли.

- Вибачте, ваших імен немає в списку запрошених лекторів, – сказав після звірки охоронець. Що ви тут робите та чому заважаєте леді виступити? Ваші перепустки не дають вам право виступу та захисту проекту. Згідно з ними — ви лише гості презентації...

- Він – злодій! – відповіла я. – Всеволод вкрав наші ідеї та намагався видати під своїми!

- Що? – зал загудів. – Неймовірно! Неможливо! Всеволод? Він? Як так? – З усіх боків шепотілися, вказуючи в наш бік.

- А Девід? – Запитав у мене ведучий.

- Девід – зрадник. Він передав наші розробки Всеволоду, забравши їх у нас обманом! – знову приголомшила я присутніх. Мені було дуже важко впоратися з емоціями, які переповнювали мене. Жах, страх огортав повністю, але я намагалася триматися. Заради чоловіка та дядька... Я не могла їх зрадити.

Вони вдвох стояли на сцені, вже оточені охороною.

- Виведіть. Потім із ними розберемося. Очей не спускати. Викликати поліцію та слідчого. І комісію із захисту прав на патент, – розпорядився голова Конгресу.

- Стривайте! – закричав Всеволод, – ви не маєте права затримувати нас! Ми прийшли сюди на запрошення Конгресу! Наші перепустки ви бачили! Вони справжні! Пустіть, тирани! Виродки! Пустіть! – але охоронці не слухали вигуків Всеволода. Поруч із ним стояв із незворушним виглядом мовчазний Девід. Він поводив себе незвично тихо. І виглядав сумним.

- Вибач! – одними губами сказав він, кинувши швидкий погляд у мій бік. Їх забрали, а я з важким серцем піднялася на трибуну. Мені було нестерпно боляче від зради близької мені людини. Я вважала його за друга, а він, виходить, усе це робив спеціально. Невже думав, що я кину Сашка й перейду на бік Всеволода, повівшись на примарні перспективи? Але мені не потрібна влада! Дослідження – так, це круто та цікаво. Але мені не потрібні становище та шана, визнання та нагороди. Я просто роблю те, що вмію та люблю.

Я провела поглядом чоловіків, поки ті не зникли за дверима, не перестаючи обсипати прокльонами всіх і вся навколо. Їхня валізка для презентації так й залишилася сиротливо лежати біля сцени.

Мене привітали оплесками.

- Успіху, місіс Рендол, – сказав мені ведучий та зайняв місце в першому ряду.

Я зібралася з духом і почала розповідь. Здалеку. З недосконалої медицини моєї рідної країни, про важку праці моїх колег, лікарів, та перейшла до технологій, які вченим Землі й нам вдалося розробити для того, щоб полегшити працю лікарів, поставити чіткіший діагноз, отримати результати аналізів, і лише після цього показала коротке відео про нашого робота-хірурга, показала діаграми та графіки, і на завершення свого виступу я дістала з валізи модель механічного хірурга і включила його за допомогою програми на ноутбуці, поряд на столі поклала манекен. Робот-хірург заворушився, орудуючи руками та інструментами, проводячи міні-операцію: розріз, вилучення апендициту та накладання швів. Одночасно на екрані блимали датчики показників життєдіяльності організму та роботи серця. Мій виступ трохи затягнувся, минуло вже понад двадцять хвилин, і тільки коли наш робот закінчив операцію й затих, а на екрані заблимали зелені лампочки і показники різко зросли до рівня «норми», зал вибухнув оплесками.

Я трохи розгубилася, зніяковіло посміхалася, а тим часом на сцену вже поспішав сер Вільям.

- Блискуче, місіс Рендолл! – Він потиснув мені руку. – Я в захваті й тепер розумію, чому двоє чоловіків поспішали презентувати цього чудо-робота замість вас. Це справді прорив! І вже зараз я міг би заявити, що ми візьмемося за ретельніше дослідження цієї моделі. Але ми повинні провести розслідування і переконатися, що хлопці й справді хотіли представити вашу ідею під своєю. На це піде час, а поки що оголошую засідання закритим! Про результати вам повідомлять. Зараз же запрошую всіх на урочисту вечерю!