Глава 19

Наступного ранку я прокинулася від яскравого сонця, яке проникало в спальню навіть крізь щільні штори. Сашки поряд не було. Я трохи поніжилася на атласних простирадлах, потім встала, вдягла легкий сарафан, умилася та привела в порядок своє волосся.

Чоловіка в номері не було. Дивно. Куди він міг подітися? Невже пішов снідати без мене? Набрала його номер, але він був поза зоною. Все це ще більше мене здивувало. Я поклала телефон назад на столик, підійшла до вікна, відкриваючи штори та відчиняючи вікно, впускаючи у приміщення свіже повітря.

В цей час відчинилися двері.

- Сашко? Ти де був? – Запитала я, не обертаючись.

- Я не Сашко, крихітко, але можу стати ним, на якийсь час... – я здригнулася від ненависного мені голосу, і в ту ж мить почула, як с легким хлопком клацнув дверний замок.

Всеволод швидкими кроками підійшов до мене й притиснув до себе, не даючи змоги вирватися.

- Будеш слухняною, я не завдам тобі болю, – прошепотів він, розвертаючи мене обличчям до себе. Він був у джинсах та білій сорочці на випуск.

- Пусти мене, – я спробувала брикатися.

- І не подумаю. Надто довго я чекав на зустріч з тобою, крихітко. Наодинці. Ти перейшла дорогу багатьом, ти зайняла чуже місце...

- Що за нісенітниця? Я нічого не займала... Де Сашко?

- Сашко? – Він замовк на кілька секунд. – Я його нейтралізував, скажемо так. Тимчасово.

- Що? – На мої очі навернулися сльози, а серце стиснулося від болю, – що ти з ним зробив?

- Приспав, щоб не заважав. Ілма вже використала такий засіб, пам’ятаєш? Він мав забути про свої розробки. І про тебе. Але тоді вона все переплутала. Довелося все робити за неї. Але я знаю про все, що сталося, весь процес його хвороби та одужання, а також усе, над чим ви працювали…

- Як? Як ти дізнався?

- У замку є моя людина...

- Хто він? – Не відставала я, розуміючи, що це може означати кінець, кінець всього... Я намагалася зрозуміти хто це міг бути. Була людина, що з самого початку була проти моєї появи у замку, прагнула завоювати Сашка. Це Ілма. Я знала, що вона зміюка. Але її не було в замку після того, що вона накоїла. Кому ще я могла заважити? Кому ми настільки довіряли, що не помітили підстави? Хтось дуже хотів, щоб розробки робота презентували не ми... У голові гуло від напруження... Я згадувала події останніх тижнів, й тут мене немов струмом. вразило. Догадка лежала на поверхні, тільки я не могла повірити, зрозуміти як таке можливо.

- Девід... – прошепотіла я.

- Розумна дівчинка, – гадонько посміхнувся Всеволод.

- Але як... Чому? За що? – я задихалася від сліз та болю. Мене почало трусити, й щоб не впасти, я трималася рукою за підвіконня, біля якого все ще стояла.

Всеволод підхопив мене на руки й переніс на диван, закутав в плед та сів навпроти мене, підставивши стілець.

- Я можу розповісти, тільки ти навряд чи це оціниш... – він із сумнівом подивився на мене. – Ти така ж правильна, як і твій чоловік. – Він усміхнувся.

- Говори, – я суворо подивилася йому в очі.

- Добре, – кивнув він. – Слухай, тільки дуже прошу – не перебивай.

- Я постараюся, розповідай, – спробувала переконати його. Моє серце нещадно стискало, паморочилося в голові, але я намагалася триматися й здаватися сильною. Хоча мене всю перекручувало від страху за себе, Сашка та нашого малюка.

- Все почалося три роки тому, – почав він. – Тоді Сашка відправили на Землю налагоджувати міжпланетні системи зв'язку, гіпернет, простіше кажучи. А Девід та Ілма, молода й перспективна... – я зневажливо пирхнула на цьому слові, але Всеволод, здається, цього не помітив і продовжив, – амбітна дівчина, гарна учениця, стала його помічницею. Під керівництвом Антоніо вони почали щільно займатися розробками, які залишив їм Сашко. Вони самі розібралися в кодах, в налаштуваннях, почали писати програми та таке інше. Федерік не міг на них натішитися. Девід вже уявляв себе на Конгресі, Ілма теж мріяла про лаври... Дурненька, – він хихикнув, – але тут з'явилися ви... Ти і Сашко...

Ви за якихось кілька місяців зламали все, що було зроблено нами з такою величезною працею та неймовірними зусиллями. Ілма, опинившись майже без роботи, бо Антоніо кинувся навчати всьому тебе, звернулася за допомогою до мене. Я теж не хотів, щоб усі лаври дісталися Сашку просто так. Адже він тільки написав код та трохи підправив програму. Все. В чому його заслуга?

- Ідея була його? – Уточнила я.

- Частково. Його була реалізація. Ідея належить Антоніо. Адже він із Землі, вчений... Він й запропонував створити робота, який би істотно полегшив працю земних лікарів... Вони вдвох й почали цю роботу, потім вже приєдналися Девід, Ілма, і навіть Алексія, будучи ще зовсім дівчиськом, зацікавлено спостерігала над роботами брата...

- Тоді в чому проблема? – Не витримала я. – У чому вина Сашка і тим більше моя? – я щиро дивувалася як так. – Ілму ж ніхто не відстороняв від проекту. Вона працювала разом зі мною до останнього. І до чого тут ти, адже медицина не твій профіль? – я геть не розуміла, що коїться. Я не могла й не хотіла вірити Всеволоду.

- При тому, що це все мало дістатись мені! Мені, розумієш?