Глава 17

Одразу після сніданку до нас завітали батьки.

Федерік та Еліфія не стримували сліз та емоцій, обіймали нас й витирали крадькома сльози.

- Сину, не лякай нас так більше! – шепотіла Еліфія.

- Олександре, я попереджав тебе: треба бути обережним, – суворо промовив король Лісгара, щойно вдалося перебороти перші емоції.

- Батьку... Я не очікував підстави від людини, яка працює в одній команді... – відповів чоловік, не відпускаючи моєї руки.

- Я давно помітив дивні речі. У нашій команді твориться щось дивне. І твій новий робот явно комусь набив оскому. Я дуже боюся, щоб ці розробки не потрапили туди, – він показав пальцем у небо, – раніше.

- Ти думаєш, вони на це наважаться? – здивувався Сашко. – Всім відомо, якими можуть бути наслідки. Нас можуть виявити. На Землі технології, звісно, ​​розвиваються стрімкими темпами. Так, не без нашої допомоги, але поки ми тут не закінчимо всі випробування, не можна передавати туди навіть натяків.

- Я розумію все це чудово. Більше того, це основна умова перебування в Лісгарі – збереження таємниці всього, що тут відбувається... – відповів Федерік. – Але ось у деяких останнім часом дах зносить від манії величі та бажання прославитись...

- Ти це про кого? – насторожився Сашко.

Федерік відповів не одразу. Він пройшовся по кімнаті, зробивши коло-друге, потім випив склянку води. Еліфія сиділа на краю дивана, бліда і схвильована, її очі опухли від сліз. Було видно, що останні події сильно її вразили та вибили зі звичної колії.

- Про твого брата, – сказав нарешті король.

- Всеволод? – не повірив Сашко. – А він тут до чого? У нього зараз інший проект. Він працює над удосконаленням електрокарів. Яке відношення він має до медицини? Це не його профіль.

- Поки що не розумію. Але загадкове зникнення його та Ілми відразу після того, що сталося з тобою... Особисто це мене турбує...

- Що? – Сашко схопився і кинувся до свого ноутбука.

Ми всі пішли за ним і стали навпроти столу, завмерши в очікуванні.

Руки Сашка літали над клавіатурою, він щось переглядав, судорожно здригаючись, стискаючи і розтискаючи пальці від хвилювання.

- Чорт! – нарешті сказав він… – Чорт! Вони... Вони зникли...

- Що зникло, Сашко? – спитала, підходячи до нього та опускаючи свої руки на його плечі.

- Розробки нового робота, робота-лікаря, здатного замінити хірурга на операції, готового контролювати всі процеси... Мій задум, майже готова модель, над якою ми працювали, тестування якого вже почалося... Все пропало... – говорив він упавшим голосом... – Система зламана, все чисто... – він розгорнув до нас ноутбук. На чорному екрані блимали білі літери: Форматування системи завершено. Відновлення даних неможливе.

- Я підозрював щось подібне, – сухо відповів Федерік. – Все-таки Всеволод... Їм вдалося відвернути нашу увагу... І... Що буде? Що тепер буде? – повторював він. – Я сподіваюсь, ти зробив копії? – Сашко негативно замотав головою.

Я стояла поряд, не знаючи, що сказати. Я розуміла, наскільки важливою була для чоловіка ця технологія. Поруч із ноутбуком стояла та сама модель — невеликий робот-хірург, мініатюра, зібрана механіками, над якою й мали розпочатися нові випробування. Ілма, Сашка та Девід останнім часом жили лише цими випробуваннями. Чекали на впровадження цього робота у повноцінну роботу.

Еліфія мовчала, видно було тільки, як її тіло здригалося, вона смикала край сукні, не наважуючись підійти до короля, стан якого теж був на межі розпачу і божевілля.

- Що будемо робити? – Запитала я, порушивши мовчання.

- Нам треба їх знайти, – твердо відповів Сашко. – І якнайшвидше.

- Їх немає в Лісгарі, – заперечив Федерік. – Це перевірено. І де їх шукати далі навіть уявити неможливо.

- Вони на Землі, – впевнено промовив чоловік.

- Так, тільки Земля – це не Лісгар. Там купа місць, де вони могли сховатися. Нам може знадобитися не один рік, щоб їх розшукати, – відповіла я. – З вашими можливостями подорожувати крізь простір, їм не важко буде пройти навіть найжорстокіший прикордонний контроль.

- У нас немає іншого виходу. До того ж... Я, здається, знаю, де вони точно засвітяться, – промовив Сашко.

- Британський Конгрес! – Вигукнув Федерік, ляснувши себе по лобі. – Як я сам не здогадався! Він відбудеться за місяць...

- Отже, ми маємо час підготуватися. Якщо ми кинемо всі зусилля на відтворення механічного лікаря та…

- І всі знайдені недоліки виправимо, – додала я...

- Ми представимо цього робота від імені Лісгара! – вигукнув Сашко. – Нікуся, ти – диво! – Він обійняв мене. – Ти ж мені допоможеш?

- Ну звичайно! Що я даремно стільки часу у лабораторії проводила? – Усміхнулася я. – І ще, я маю пару пропозицій, які точно не використовують ці мисливці за чужими ідеями. Плагіатори чортові!

- Що ж, я на вас розраховую, – батько Сашка підійшов та обійняв нас. – Я сам зроблю все, що в моїх силах. Антоніо та Девід підключатися. Конгрес повинен зрозуміти, що це НАШІ розробки, і вони важливі для них.