Глава 16

Земля. Всеволод та Ілма

Дівчина в тонкій білій туніці стояла на терасі готельного номеру в прибережному готелі на Гавайських островах й милувалася заходом сонця. Червоне коло опускалося в море, сповіщаючи про кінець чергового дня. Повітря було гарячим, ні найменшого подиху вітру...

Зі спини до неї підійшов коротко стрижений засмаглий чоловік в одних шортах у біло-блакитну смужку і млосно прошепотів:

- Ну, що ти така напружена, Ілмо? Розслабся... Справу зроблено...

- А якщо вони помітять, Всеволоде? Що тоді? Що буде з нами?

- Не встигнуть, - заспокоював він її. – Вже минув тиждень із того дня. Ніхто не розпочав пошуків. Вони зараз зайняті іншим – рятують життя брата, їм не немає діла до останніх розробок Сашка. А він сам поки прийде до тями й встане на ноги, буде пізно. Сергію я сьогодні скинув усе, що вдалося витягти з комп'ютера Саші. Тепер справа за цим генієм роботопрограмування. Сірий має встигнути першим надати Британському Конгресу розробки механічного лікаря. Розумієш? Це важливо.

- Розумію, - вона пересмикнула плечима й обернулася, зустрівшись з ним поглядом. – Ти та він – отримаєте нагороду та визнання. Саме ваші імена увійдуть до історії медицини під час впровадження цього робота. Але що буде зі мною? Яка моя роль у твоїй грі?

- Ілмо, - він поцілував її у відкриту ділянку плеча, - це не гра, це бізнес та... - Він замовк ненадовго, ніби підбираючи слова, - ти отримаєш свою частку, не хвилюйся. Ти на неї цілком зможеш купити собі будиночок на цьому острові в Тихому океані. У Лісгарі тобі показуватись небезпечно. Принаймні зараз й протягом десяти років так точно.

- А ти? - Не відставала вона. - Ти де житимеш? Повернешся?

- Я... Я ще не вирішив. Вони навряд чи мене пов’яжуть із цією справою. Ти одна у списку підозрюваних. Я повернуся додому, як тільки тут все залагоджу, займу своє місце на престолі, і вся інформація про всі розробки буде тільки в моїх руках та моїй владі! Далі я сам вирішуватиму, коли й що надаватиму Конгресу вчених, і найголовніше – від якого імені. І взагалі – Земля цілком здатна сама розпочати тестування таких машин. Більше немає потреби у додатковому просторі та штучному світі...

- Але ... - Спробувала заперечити Ілма.

- Немає ніяких "але", дівчинко моя, - він провів своїми руками по її спині, нахилився до її губ і прошепотів. – Я все вирішуватиму сам! Ходімо, я по тобі скучив... - притиснув до себе дівчину, зухвало цілуючи її в губи, а потім потяг за собою в спальню.

***

Лісгар

- Ніко, - Сашко розбудив мене легким поцілунком, - моє сонечко...

- Сашко, - прошепотіла я, розплющуючи очі. - Ти як себе почуваєш?

- Чудово, - відповів він усміхаючись, - ти ж поруч...

- Я не про це... Ти в комі був тиждень, деякі речі не пам'ятаєш...

- Скажімо так: деякі речі я не хочу пам'ятати. Їй не вдалося зробити задумане. А почуваюся я чудово. Виспався за ці дні...

- Тобто, - перебила його я, усвідомивши почуте. - Ти пам'ятаєш, хто така Ілма?

- Так, - крізь зуби відповів він, - і не вимовляй її ім'я, будь ласка.

- Добре, не буду, – погодилась я. – Але нам доведеться дізнатися, що було її метою. Очевидно, що посварити нас, мало стати лише приводом. Вона щось планувала. І швидше за все не сама, – почала міркувати я.

- Тс-с, - він приклав палець до моїх губ, - не зараз... Не зараз, будь ласка, - він поправив моє волосся, потім дроти, до яких все ще був підключений і вп'явся в мої губи пристрасним поцілунком. - Я скучив за тобою. Дуже, – трохи згодом шепотів він мені на вухо.

- Я теж. Я мало не збожеволіла, спостерігаючи за твоїм станом...

- Усе позаду. Більше нема чого боятися, – запевнив мене він.

- Хочеться вірити в це, - відповіла йому.

В цей час двері відчинилися, і в кімнату зайшов Девід. Він приніс нам сніданок.

- Доброго ранку, голубки. Як ви тут?

- Все чудово, друже, спасибі, - відповів Сашко за нас двох.

- Впевнений? - Схиливши голову, уточнив Девід.

- Абсолютно.

- Зараз перевіримо, - наш друг поставив тацю на стіл й підійшов до нас. Подивився на датчики приладів, щось покрутив, клацнув кнопками.

- Дивно. У тебе дивовижні здібності регенерації та самолікування. В чому причина?

- Кохання, - відповів Сашко. – Її та моє, - він притиснув мене до грудей. – І відключи вже ці дроти, цілуватися з ними незручно, чи знаєш.

Девід засміявся.

- Відключу, в них справді більше немає сенсу. Але ось це ти прийматимеш тричі на день після їжи, - він відключив усі прилади, від'єднав мого чоловіка від проводів й датчиків, а потім витягнув з кишені невеликий флакончик.

- Це що? – підозріло зиркнув на нього Сашко.

- Це препарат, що стимулює роботу мозку та серця.