Глава 13

Я стояла перед дзеркалом, намагаючись розгладити неіснуючі складки на блузці.

- Кохана, - зі спини підійшов Сашка і обійняв мене, поцілував у щоку. - доброго ранку.

- Добрий ранок, - відповіла я.

- Ти чого так рано встала сьогодні? Девід..? – його голос здригнувся.

- До чого тут Девід? - Здивувалася я.

- Він дуже багато працює, і ти з ним тепер теж... Я хвилююся, - він повернув мене до себе та заглянув у вічі.

- Так, ми працюємо разом, що тут такого? Мені дуже цікаво, це робота моєї мрії. Та й операційна у вас тут просто приголомшлива. Мені хочеться докладніше вивчити всі механізми та технології. До речі, ти обіцяв нам допрацювати нове програмне забезпечення для робота-хірурга. Коли воно буде готовим до впровадження? – тицьнула його пальцем у груди.

- Сонечко, ми працюємо над ним. Все не так швидко робиться, як хотілося б. Ви ж не одні чекаєте на розробки. Фермери також чекають. І ще на заводі авто-мото-авіабудування. Ми все зробимо чесно. Дедлайни дозволяють.

- Навчи мене, га? - Запитала я. – Давно хотіла розібратися у програмуванні...

- Ні, - посміхнувся він.

- Але чому? – я насупилась.

- Тому що, - він цмокнув мене в ніс, - хтось недавно мені казав, що боїться навіть кнопок нового міксера. А тут ціла система кодів, символів та знаків. І не дай боже помилитися хоч в одній точці. Вся робота піде коту під хвіст.

Я насупилась.

- Ну, маленька моя, ти чого? - Він помітив зміни в моєму настрої.

- Ти мені не довіряєш. Знову. А я вже освоїла найпростіші формули та коди, щоб ти знав!

- Я знаю! Антоніо, тобто дядько Толя, мені розповідав. Та й Девід теж. Ти розумничка. Але в кібернетиці тобі поки що не розібратися. Я покажу. Пізніше. Чесно! Ти всього три місяці у Лісгарі!

- Знову обдуриш, - зітхнула я.

- Ні, - вигукнув він, притискаючи мене до себе, - навіть думати не смій. Я обдурив тебе лише один раз, і то не можу пробачити себе досі. Прошу, не гнівайся.

- Я не серджуся, я вже звикла, Сашко, - холодно відповіла я, вириваючись з його обіймів. – Пусти, мені час. Девід чекає.

- Девід... Дуже часто ти вимовляєш його ім'я останнім часом. Девід те, Девід се...

- Сашко? – Я з подивом подивилася на нього. – Ти... ти, що ревнуєш? – я була вражена своїй здогадці. І зіставивши події останнього місяця, раптом зрозуміла, що справді з Девідом я проводила більше часу, ніж з чоловіком. Ми зблизилися на ґрунті загальної улюбленої справи – медицини. І могли годинами сперечатися і базікати на різні теми в цій галузі.

- Я... – чоловік зам'явся, – так. Я ревную, – нарешті видав він. – Я нікому не дозволю тебе забрати в мене. Ти моє життя і без тебе воно втратить всякий сенс.

- Саш, – я пом'якшала, – ти – єдиний чоловік у моєму житті. – Не треба необґрунтованих ревнощів. Девід - твій друг і мій колега, старший наставник. І так, я дуже ціную його за все, що він робить для мене. Але я ніколи не подивлюся на нього, як на чоловіка.

- Пробач, - він міцно мене обійняв, а потім ніжно поцілував. – Тепер я спокійний. Біжи, рідна.

- А ти йдеш? – Уточнила я, намагаючись вгамувати своє серце, яке помчало шаленим галопом тільки від одного його дотику.

- Я сьогодні залишуся у наших кімнатах. Попрацюю тут. Ілма має зайти, ми з нею якраз доопрацьовуємо цього робота-хірурга, який тобі так подобається. Так що буде у вас що досліджувати й випробовувати.

- А чому тут? – Здивувалася я, знаючи цю панночку та її почуття до мого чоловіка, мені зовсім не хотілося, щоб вона приходила до наших кімнат.

- Потрібні розробки на моєму комп'ютері, – він кивнув у бік кабінету.

- Ну, гаразд, тобі видніше, - знизала я плечима і попрямувала до виходу.

- Я вже сумую! – долинув до мене голос Сашка.

Я посміхнулася йому та вискочила в коридор.

Вже виходячи з ліфта на поверсі, де розташувалася лабораторія, я зіткнулася з Ілмою. Вона з кимось говорила по блютуз-гарнітурі:

- Вже йду, любий. Ну, звісно, ​​я пам'ятаю про сьогоднішній вечір. Так, побачимося. Все, бувай, заходжу до ліфту, а там немає зв'язку.

Вона кинула на мене зневажливий погляд, повела плечима і в'їдливо промовила:

 - Що, замухришка-працелюбка, знову до Девіда біжиш? Не боїшся, що поки ти з ним, чоловіка твого заберуть у дбайливіші руки?

- Чи не в твої раптом? Не говори нісенітниць, Ілмо, - відповіла я. - І запам'ятай: мого чоловіка ти не отримаєш ніколи!

- Подивимося, - сказала вона, і двері ліфта безшумно зачинилися, перериваючи нашу розмову.

Я була приголомшена такою нахабною поведінкою, повільно йшла до операційної, де ми з Девідом тестували новітні розробки приладів, отримані від дядька Толі, що відстежують стан пацієнтів під час операції. У моїх вухах дзвеніли сказані глузливим голосом Ілми слова про сьогоднішній вечір.

- З ким вона розмовляла? Кого мала на увазі? А якщо вона про Сашка? Що коли вона... - бурмотіла я собі під ніс. – Ні... Він не зможе... Адже він любить мене...