Глава 12

Адаптація до нового клімату та абсолютно нового світу проходила важко. Через два тижні я злягла з тропічною лихоманкою – клімат тут був субтропічним, з високою вологістю, та й, як з'ясувалося, гадів й комах тут теж вистачало.

І, схоже, під час прогулянки по джунглях, на яку ми з Сашком, Девідом та Алексією відправилися, щоб побачити тваринний світ Лісгару, мені й «пощастило» підхопити цей клятий вірус. Я повернулася додому з численними укусами комах.  

Сашка та Девід весь цей час не відходили від мене, чергували по змінах, поки я мучилася від високої температури та ломоти у всьому тілі в окремому боксі експериментальної клініки. І в ці моменти я переконалася, що немає нікого на світі дбайливішим і ріднішим, ніж мій Сашко.

Він слідкував за тим, щоб я їла та пила багато води, чітко за розкладом давав ліки.

- Ніко, якщо ти не будеш мене слухатися, то ця зараза не відчепиться від тебе. Будь слухняною дівчинкою, їж, - мовив він, коли я не в силах була проковтнути хоча б ложку чого-небудь.

- Але я не хочу, - канючила я.

- Тоді на твоє одужання піде більше часу, й твій візит до клініки та можливість взяти участь у випробуванні нового робота доведеться відкласти…

- Ти знаєш на що надавати, - слабким голосом відповідала. – Це не чесний прийом.

- Але ж дієвий, - нахабно посміхався чоловік.

Звісно, у нього теж була робота над своїми розробками, й час від часу він залишав мене, але й тоді мені не давали сумувати.

 Кожного дня до мене приходили нові друзі, серед них й батьки Сашка, Федерік та Еліфія, а також Алексія, дядько Толя, Девід та Всеволод.

Всі вони розважали мене розповідями про технології та розробки, ділилися цікавими фактами про Лісгар.

Так я дізналася, що в замку всі спілкуються як рівні, опускаючи всі звання та титули. Король, королева та принц – то все було лише на паперах та для офіційних заходів. А в перший день спеціально для мене рідні Сашка влаштували шоу, підговоривши мешканців замку. Хотіли, щоб я відчула себе справжньою принцесою. Мешканці Лісгару знали декілька мов, зокрема ті, з яких країн тут працювали вчені. Найбільше поширені були англійська, французька, німецька та українська. Для дітей існували навчальні заклади, де вони вивчали основи грамоти й математику, а вже потім, років з дванадцяти, проходили практику у лабораторіях під контролем своїх батьків.

Я подружилася із Алексією, сестрою Девіда. Ця дівчина теж працювала в медичній лабораторії, була моєю ровесницею й дуже швидко стала мені справжньою подругою, з якою ми могли поділитися геть усім. Вона приходила щовечора, після роботи, читала мені книги, а потім ми разом обговорювали героїв. А ще їй було дуже цікаво дізнатися про все, що пов’язаною із моєю країною – Україною. Я залюбки розповідала їй все, що сама знала. А якщо вона приносила планшет, то ми разом шукали місця, де б нам хотілося побувати. Я й сама майже ніде не бувала, не встигла оглянути красоти своєї країни, тож будувати плани та мріяти було надто цікаво.

Дядько Толя, на правах найближчого родича, взяв на себе опіку наді мною. Став другим батьком, який допомагав та підтримував мене у всьому. Він проганяв Сашку з боксу, коли бачив, що той валиться з ніг, потім сам всаджувався у крісло та слідкував за усіма приладами та за тим, щоб я відпочивала.

Завдяки такій турботі я швидко йшла на поправку. Єдине, що засмучувало, тепер мені доведеться обирати закритий одяг, з тонкої тканини. Тут майже всі так вдягалися за межами замку, про футболку та шорти доведеться забути. Так менше шансів знову натрапити на комаху, що розповсюджував цей вірус.

Ледь оговтавшись від хвороби, я цілими днями пропадала в лабораторії, де дядя Толя вчив мене тонкощам робототехніки та моторобудування, пояснював механіку та її застосування у медичній галузі.

Одного дня ми вирішили розповісти моїм батькам правду. Це було ризиковано, адже тим самим ми порушували головне правило безпеки. Але Антоніо вдалося вмовити Фередіка та Еліфію й вони врешті-решт дали йому дозвіл на спілкування з рідними.

Коли ми вдвох вийшли в мережу через спеціальний додаток, який передбачливо був встановлений Сашком на їхні смартфони ще до від'їзду, та додзвонилися додому, батьки довго не могли повірити, що це не розіграш, що дядя Толя живий та здоровий.

Це була багатогодинна розмова, зізнання, вибачення, розповіді про життя протягом всіх ціх п’ятнадцяти років.

Відтоді вони спілкуються мало не щодня. Таким чином мої батьки довідалися, де я перебуваю насправді. Існування іншого світу їх не дуже здивувало, але мама засмутилася, довго плакала й журилася, що ми навіть у гості один до одного тепер прилетіти не можемо будь-якої миті, коли захочемо, але її втішало лише те, що ми можемо спілкуватися принаймні онлайн, так ніби дійсно живемо в різних містах чи країнах. Я була впевнена в своїх рідних, але тим не менш, з них взяли слово свято зберігати таємницю. Для всіх друзів та іншої численної рідні – ми жили в Австралії, у Канберрі.

***

Наступні декілька місяців були неймовірно складними. Дні пролітали непомітно, адже багато часу займала робота.

Тут, в Лісгарі, почали збуватися мої мрії. Окрім лабораторії, мені дозволили брати участь у випробуваннях та дослідах експериментальної клініки, якою керував Федерік, батько Саші, король Лісгару.