Глава 11

Сашко відчинив двері натисканням на ледь помітну кнопку на стіні. Вона безшумно відчинилася, впускаючи нас у приміщення і так само безшумно закрилася.

- Оце так! – тільки й сказала я, оглядаючи величезну залу, поділену на кілька зон. Вчені обернулися на нас і кивком голови привітали. Я впізнала Девіда та Федеріка. А ще білявку, її я бачила вчора на весіллі. Лише імені не пам'ятала.

- Твій батько – медик?

- Так. Вивчає нейрохірургію.

- Як цікаво.

- Привіт, молодята! - Девід підійшов до нас. Як добре, що ви прийшли. Ніко! Ходімо, я все тут покажу тобі! - Він схопив мене за руку та повів по залу.

- Іди, рідна, - Сашка цмокнув мене в щоку, - Девіде, довіряю тобі мій скарб.

- Не хвилюйся, друже. Вона тут в безпеці.

Сашко кивнув, ми з Девідом підійшли до першої, так званої кабінки. Мою увагу несподівано привернув жіночий крик.

- Олександре!

Я обернулася, і в ту ж мить побачила, як на шиї чоловіка повисла та сама білявка.

Він вирвався з її обіймів й винувато глянув на мене.

Я лише знизала плечима і, звернувшись до Девіда, запитала:

- Хто це?

- Ілма, - зітхнув він. - Дочка головного механіка медичного обладнання, Антоніо. Ти ще з ним познайомишся. Вона давно на Сашка запала, тільки він на дух її не переносить. Навіть на Землю втік, думав, вона за цей час забуде його. А воно бачиш як... Не забула і все ще хоче стати принцесою.

- Але ж цей статус – формальність.

- Це для Сашки він - формальність, - зітхнув Девід, - а для неї - ні. Стерва, яких пошукати. Ти головне Сашкові вір. Він тебе не зрадить. Це не в його характері.

- Ну не знаю. Він мене обманом сюди привіз, тепер ще це.

- Не забивай голову нісенітницею. Він тебе оберігав. Тому й не казав. Все, досить балакати, краще глянь сюди. Він підвів мене до столу, де стояло кілька машин, колбочки, баночки, щипці, хірургічні інструменти та багато чого ще.

- Ого! А що це? Смарт-лабораторія? - я вказала на машину, на вигляд схожу на мультиварку, навколо якої по колу оберталися колби з пробами крові, в них по черзі опускався поршень з лакмусом, потім на електронному табло висвічувалися результати даного аналізу за заздалегідь запрограмованою програмою й той відразу роздруковувалися на принтері. В даному випадку визначалася група та резус.

Я з цікавістю розглядала чудо-лабораторію, яка водночас могла обробити до десятка проб.

- Зараз ми працюємо над більш точною ідентифікацією... Можна прив'язувати аналіз до профайлу пацієнта, Сашка твій прогу пише.

- Девіде! - До нас прямував високий чоловік у білому халаті зі стетоскопом на грудях. - Вийшло!

- Антоніо, що вийшло? – хлопець повернувся у його бік.

- Дядько?! - я дивилася на чоловіка, в якому впізнала брата свого батька, який зник безвісти п'ятнадцять років тому!

Я впізнала його, вони з татом були близнюками, а фото дядька Толі стояло на татовому робочому столі. Він нікому не дозволяв його прибирати, запевняючи всіх, що брат живий і колись повернеться додому. Я пам'ятала його, хоч і тоді була зовсім маленькою п'ятирічною дівчинкою. Я пам'ятаю, як мені подобалося забиратися до нього на коліна та слухати казки. Він знав їх безліч. А ще від нього завжди пахло ліками. Він працював у дитячій лікарні, лікарем, і, мабуть, уже тоді, я знала, що теж хочу лікувати людей, як він.

- Ніко? Чи це ти? Господи, як ти виросла, дівчинко! - Він кинувся до мене, міцно обіймаючи. - Не може бути…

- Дядько! - я притулилася до його грудей, з моїх очей котилися сльози. - Дядько! Як же так? Чому, чому ти зник тоді? Тато страждає. Він й досі чекає на тебе! Дядько!..

Я плакала на його грудях, а він погладжував мене по волоссю.

- Тихіше, моя маленька дівчинка. Тихіше. Я не міг... Не міг тоді нічого розповісти...

- Але чому... Чому всі від мене все приховують? – я не могла заспокоїтись, розуміючи, що все відбувається не просто так. Не просто так я опинилась у Лісгарі. Господи, за що? Чому? А Сашко? Невже... Ні... Не можу... Не хочу навіть думати...

- Ніко, рідна, я дуже прошу тебе, не плач... Не так я представляв нашу зустріч. Рідна. Не так... Ну ж бо, заспокойся... Ніко...

Я схлипнула і відійшла на кілька кроків назад, врізавшись спиною в стіл.

- Сонечко, - почула я Сашкін голос. Він тихенько підійшов, обійняв мене.

Дядько та Девід кудись непомітно зникли. Залишилися лише ми.

- Ти знав? Адже так? Ти все заздалегідь знав?

- Знав, – тихо відповів Сашко. - Я знав, що Антоніо, або як ти його називаєш, дядько Толя, твій рідний дядько. Він розповідав про свою сім'ю, показував ваші фотографії, і про тебе багато говорив. Коли я три роки тому їхав на Землю, він благав мене знайти його рідних, дізнатися, як вони живуть, дав вашу адресу. Він дуже хвилювався, часто згадував усіх вас.

Тоді Антоніо, п’ятнадцять років тому, їхав на місяць у експедицію, але опинившись тут знову, затримався на багато років. Він і раніше бував у Лісгарі у коротких відрядженнях, про які ніхто з вас не знав. Та й про те, що у його дівчини народилася донька, також дізнався лише п'ятнадцять років тому, коли приїхав сюди.