Глава 10

На подвір’я ми спустилися за допомогою ліфту. Хоча точніше буде сказати, піднялися, адже вертолітний майданчик був розташований на даху будівлі.

Велика срібляста машина була готова до вильоту, її лопаті повільно оберталися та гудів мотор.

Я завмерла на виході з горища, милуючись вертольотом. Так близько мені не доводилося його бачити ще жодного разу у житті.

- Боїшся? - Запитав Сашко та міцно стиснув мою руку.

- Зовсім трохи, - чесно зізналася я.

- Все буде гаразд, - відповів він. - Пішли, - чоловік потягнув мене по плоскому даху. Допоміг залізти на пасажирське крісло, потім сам сів на місце пілота. Одягнув навушники, і кивнув мені на другий комплект. Я зробила те саме. Потім ми пристебнулися.

Я з цікавістю вивчала штурвал, важелі, кнопочки на панелі. Тут був і планшет, де Саша вже вибудовував наш маршрут. Механічний жіночий голос лише уточнював деталі.

- Готово, - сказав він нарешті.

- Маршрут прийнято. Приготуватися до старту, - сказав той самий голос.

- База, борт 7788 до вильоту готовий, - Сашко зв'язався з підстанцією по гучному зв'язку.

- Борт 7788, виліт дозволяю! Приємного польоту.

- Дякую!

Він натиснув ще кілька кнопок, смикнув штурвал, і ми плавно почали здійматися у повітря.

- Полетіли! – я із захопленням дивилася у вікно, спостерігала як віддаляється від нас земля. Дух захоплювало від надлишку емоцій! Сприйняття зовсім інше, не те що у літаку.

А Сашко почав проводити екскурсію. Я і припустити не могла, що в Лісгарі настільки цікаво, і вже злилася на себе, що вчора накричала на чоловіка, до ладу не розібравшись.

Ми пролітали поля, де вирощували овочі, пшеницю та кукурудзу. Обробляв їх невеликий комбайн, з висоти його неможливо було розглянути в деталях. За ними були ферми та пасовища.

Бачили ми й вітряки, енергійні підстанції, і широку річку, що перетинала рівнину, вздовж якої виднілися дахи будинків. Через річку було перекинуто дерев'яний міст. Ми долетіли до гір та розвернулися. Я не побачила поки що особливих надтехнологій. Все, що ми зустрічали – вже було доступно й на Землі, але, за словами Сашка, – вони постійно працювали над удосконаленням процесів та технологій управління.

- А що там за лабораторія, про яку говорив Девід?

- Медична. Тобі вона сподобається, – впевнено заявив Сашко.

- А коли ми туди злітаємо?

- Сходимо. Вона у замку. Я ж тобі казав, що там дуже багато дослідників та кабінетів. Все основне відбувається у замку. Так було задумано. Весь світ та вся діяльність вчених має бути зосереджена в одному місці.

- І вам не складно уживатися всім разом?

- Ми зрідка перетинаємося, та й у кожного своя справа, тож немає причин не уживатися, – посміхнувся він. - Не хвилюйся, - він міцно стиснув мою долоню.

- А ти?

- Що я?

- Чим ти сам займаєшся, розкажеш?

- Ну, звісно! Інакше, навіщо все це? Навіщо мені треба було тебе відвозити так далеко?

- Не знаю, - знизала плечима я. – Я думала, ти мені даси відповідь на це запитання.

- Відповім, кохана, - цілуючи мене, відповів він.

Поцілунок на висоті кілька сотень метрів вийшов чудовим. Залізна машина летіла сама по собі, слідуючи налаштуванням навігатора, шуміли лопаті, але в цей момент весь світ, все, що відбувалося, звузилося до нас двох. Як він примудряється це робити? У його обіймах всі непорозуміння і недомовки просто перестають існувати.

Нашу ідилію перервав дзвінок мого смартфона.

- Вибач, - перервавши поцілунок, прошепотіла я, витягла з кишені свій телефон. На екрані висвітлилося слово: "Мама". Я тихенько застогнала, приблизно зіставляючи різницю в часі та можливий час доби на моїй батьківщині, та прийняла виклик. Я ж вранці з нею спілкувалася. Невже щось сталося?

- Привіт, мамуль!

- Привіт, дочко. У вас взагалі є совість? Чи спить вона міцним сном? Ми тут місця собі не знаходимо! Як у вас справи? Розповідайте, як день минув!

- Мам, ну, не хвилюйся! Все чудово. Ми тут літаємо зараз...

- Літаєте, значить? – перепитала вона.

- Так, Сашка має свій вертоліт, - не стала брехати я.

- Гелікоптер? Він не говорив про це...

- Сюрприз, - відповіла я, посміхаючись.

- Як ви там? Як влаштувалися?

- Добре влаштувалися. Сьогодні підемо лабораторію дивитись, Сашко познайомив мене зі своїм другом – він лікар-науковець.

- О, це ж чудово, дівчинко моя. Може робота тобі знайдеться. Адже ти так мріяла про це...

- Угу, - я змахнула сльозинку.

- Доню, бережи себе та не забувай про нас. Добре?

- Звичайно, я тебе ще наберу, гаразд?

- Так, завжди чекаю дзвінка, не пропадай, бо батько погрожував квитки взяти.